Проповідь владики Василія (Івасюка) в четверту неділю Великого посту

“Господи, змилуйся над моїм сином”

(Мт.17,15)

Вступ. Головні проблеми людського життя знаходяться в наших пристрастях і гріхах, з якими ми не вміємо і часто не бажаємо боротися. Кожний гріх короткочасно дуже приємний, а потім довгий період отруює життя.

І). Покликання – це особистий вибір дороги у життя. Головна проблема нашого часу – це люди, котрі непереконливо розуміють своє покликання. Зміст життя в теперішний час переважно розуміється, щоб щасливо і найкомфортніше прожити. Термін “щастя” здебільшого – це набір душевних радощів і тілесних пристрастей. Церква пропонує пізнати свій багатовіковий досвід через прощення і милосердя. Занурюючись у грішне тілесне життя, людина втрачає розуміння Божої любові і духовного життя.

Духовне життя – це орієнтир християнина, який постійно перевіряє напрям руху у напрямі Царства Божого. Цей духовний прилад не дозволяє заблукати у темряві безумного світу. Свідомість того, яким має бути вічне життя, приводить людину до глибокого упокорення. Натомість гордість виганяє людину з Раю, подібно до Адама і Єви. Хоча закони, причини та їх наслідки не змінилися від часів перших родичів, але помінялися умови і люди. Людину в стані гріха можна порівняти до тварини, яка обкидає образ Божий болотом беззаконня. Тільки благодать Святого Духа допомагає пізнати Бога практичною любов’ю до ближніх і виконанням Заповідей Божих.

Покликання людини і народу має на меті жити згідно настанов Євангелія і знову стати наслідниками Царства Божого. Цей вибір треба зробити вже і зараз. Вибір плотського способу життя означає відмову людини від свого високого покликання. Натомість, вибір Бога неминуче пропонує свідоме стримання від гріха. Досвід християнського життя відкриває суть покликання людини – це бути причасниками Божої природи. І тому єдність з Богом наповняє нас змістом і радістю та запрошує спішити з допомогою до кожного потребуючого. Взірцевим прикладом реалізації свого покликання маємо Тараса Шевченка.

ІІ). Покликання Тараса Григоровича Шевченка – це боротьба за кращу долю українського народу. Дня 09 березня 1814 року він народився, а 10 березня 1861 року помер у віці 47 років. Великий Кобзар щиро любив Україну і задля її щасливого майбутнього ніс великий духовний хрест. Тепер він невидимо присутній між нами і, як рідний батько, дає кожному з нас найкращий приклад любові у жорстокій боротьбі до свого рідного народу та найбільшу підтримку посеред теперішньої кризи. На його переконаннях, мріях і стражданнях виростає кожний свідомий українець і випробує себе самого.

Тарас Шевченко – це достойний син України. Недавній кріпак, бідна і самотня людина, котра підняла свій голос проти безмежної влади царя, проти всіх керівників існуючої влади. Цей віруючий чоловік виявив безмежну сміливість та вийшов на боротьбу проти влади, яка ув’язнила його народ у вічні кайдани. Силу зробити такий поступок дав йому: Дух істини, якого світ прийняти не може, бо не знає Його і не бачить Його” (Ів. 14,17). Дух істини – це той вогонь, який горів у душі Кобзаря і не давав йому спокійно дивитися на людську кривду. Шевченко питався Святого Духа про істину: “Чиї тяжкі руки моє серце запалили і мов тую чорну галич думи розпустили?”. Саме Святий Дух виливав з душі Шевченка ті вогненні слова, які здавались такими необачними, а навіть безумними цьому світові. Люди не бачили і не знали тої істини, яку розумів і якою палала душа Кобзаря. “Схаменіться, усі на цім світі і царята і старчата Адамові діти!”.

Дух істини підніс Шевченка на безмежну духовну височінь так, що він питався самого Бога. “Чи довго ще на цім світі катам панувати?”. Напевно, Господь сказав Тарасові, що вже не довго, бо вмираючи він заповів: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров’ю волю окропіте!”. Ми стали свідками, як рвуться віковічні кайдани панування над нашим народом і з яким величезним напруженням здобувається воля. Цю волю щиро поливає не тільки  вража злая кров, але й кладеться життя найкращих синів України. Задля визволення Батьківщини, душа Шевченка готова все покинути і полинути “до самого Бога” та молитися за сім’ю велику, сім’ю вільну й нову.

Дух Христової істини завжди горів в його душі, в його творах і житті, а тому Тарас свідчив про високу християнську релігійність. Він ніколи не був атеїстом і це є безсоромний наклеп ворогів Христової віри. Іншими словами, Тарас Шевченко, маючи чисту християнську душу, був глибоко віруючою людиною і правдивим українцем.

ІІІ). “Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною” (Мар. 8,34). Цей заповіт Шевченко виконав буквально: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову Правду ніс хрест страждань на засланнях і неволі. І от цей хрест, який батько Тарас все життя носив на собі, його нерозумні діти одного разу скинули з його могили… Але вони не в силі скинути той хрест, з яким він перейшов на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу. Він нам дав заповіт: “Смирітеся, молітесь Богу та згадуйте один другого, свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть!”. Отже, замість знущання над святою пам’яттю Тараса згадаємо його тепер щирою молитвою до Господа.

Шевченко передбачав той час, коли повстануть діти України, для яких: “Нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я”. Він до них звертався з таким закликом: “Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!”. Нехай же ці нерозумні діти замащені багном, не плямлять чистої християнської душі Шевченка. Ці нерозумні діти вчинили тяжке знущання над святою могилою Шевченка!? Він же все життя своє свідомо ніс на собі хрест Христовий.

Своє вогненне слово Тарас підняв не тільки проти кайданів царських та панських. Дух істини примусив його рвати ще більш тяжкі кайдани — кайдани духовні, повстати проти неправди. Він пише: “Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить, (…) о Боже, суд Твій правий всує… розбійники людоїди правду побороли, осміяли Твою славу і силу і волю”.

Апостол правди і науки” говорив багато гірких і докірливих слів до своїх земляків закутих у кайдани. Навіть тепер, коли народ наш з таким напруженням рве ці духовні кайдани, будує свою вільну церкву — все старе тихенько та лагідненько намагається все-таки затримати нас у духовних кайданах. Вони, навіть нашою рідною мовою говорять, хотять озолотити наш народ іншими принадами, щоби тільки нас знову повернути у неволю. Їм щиро допомагають теж “українці”, яких Шевченко називає “раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття” і колотять бідним нашим народом.

Тому Шевченко не любив керівників старої системи, всяке гноблення, війну та неволю і закликав: “Розправте руки, будьте люди!”. Атеїсти хотять бачити в цьому відступництво від віри Кобзаря, але це є цілковита неправда. Він не любив тогочасної російської церкви, називав її “церквою домовиною”. І своїм пророчим духом бачив нову церкву, прагнув її та нею втішався: “Розвалиться церква-домовина… а з-під неї встане нова, світло правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти”.

ІV). Іван Ліствичник і його досвід терпіння і боротьби з гріхами. Терпіння Кобзаря і духовний досвід ієромонаха Івана боротьби з гріхами дуже важко описати словами. Самі гріхи переплітаються між собою, зрощуються один з одним, створюючи остогидну єдність. Слово “терпіння” у випадку Євангелія цієї неділі є синонімом до виразу “хвороба душі”.

Терпіння такої хвороби душі переносив молодий юнак, опанований злим духом. Апостоли ще не мали тієї сили, щоб вигнати глухого й німого біса з людини. Справжньої віри бракувало тоді ще учням Христовим. Ісус сказав до них: через вашу малу віру; бо істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого. А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом”. (Мат. 17,20-21). Отже, найтрудніше у житті людському виганяється дух німоти і глухоти.

У спокійному стані людина знаходиться на каторжних роботах у господаря по імені “ГРІХ” і не завважує цього. Тоді Бог пробуджує людину і дає їй можливість подивитися на себе зі сторони. Вийти з неволі можна тільки через покаяння перед Богом і прощення ближньому. Людина починає скидати з себе кайдани гріха і збирається покидати беззаконня та спокуси світу цього.

І тут монах Іван Ліствичник пропонує втікати з неволі гріха до Неба драбиною, яка має 30 сходинок – чеснот. Ступаючи на перший щабель, не можна перейти на третій. Іншими словами, поборовши один гріх і здобувши першу чесноту, тільки тоді можна переходити на наступну сходинку. Не виходячи з тіла, людина має звільнитися від світського духа. В противному випадку йде роздвоєння особи і страждають і терплять ті, хто є поряд. Бог прощає, а світ не прощає! Світ це не є золото і срібло, коні і корови, їжа і напитки, поля і виноградники, заводи і підприємства, будинки і доми відпочинку, війни і тероризм, корупція і влада. Світ – це є гріх, пристрасть і прив’язаність до свого багатства. Цей світ лежить у гріхах і пристрастях до речей. Слова мудрих людей краще виявляють гріхи і розставляють все на свої місця, даючи точну оцінку блискучим фальшивкам, хоча люди називають їх доброчинцями.

Кожна ситуація приносить небезпеку і непривичне терпіння, що потребує жертви, братської допомоги та не вимагає нагороди і медалей. Важко знайти людину, котру би не турбували тілесні пристрасті. Гріх так сильно ув’язнив нас, що ми не почуваємо себе вільними. Можна втікати, затикати вуха, закривати очі, але спокуса піде за тобою всюди. Спокуса пробралася до твоєї пам’яті й отруйною насолодою поселилася у твоєму серці. І тому Іван Ліствичник дає неочікувану пораду: “Старанно приймай науку напімнення від усякої людини і пий її, як воду життя. Це є лікарство і воно має велику силу очистити твою душу”.

Приклад. Гріх перелюбу гострими колючками входить до серця людини і продовжує там перебувати довший час. Раптом одного дня вас викликав до себе начальник і так насварив, що змішав вас з болотом, звинувачуючи у всіх дійсних і видуманих гріхах. Тепер розпуста надовго покине вашу душу, поступаючись місцем гіркій образі. І таким чином, Бог відведе вас від краю пропасти до якої ви прийшли. Зневаги не такі небезпечні і вони пройдуть, але ви – врятовані.

Розум потрібний для спасіння, без якого все життя ризикує стати тільки блиском на асфальті і запахом сірки на болоті. Народне прислів’я каже, що нерозумний чоловік, коли б’є поклони тоді може розбити собі лоба і крім непотрібної травми духовного піднесення не досягне. Церква запрошує нас знайти час й уважно познайомитися з досвідом терпінь, щоб не йти у житті навмання. То ж і я біжу, та не як навманці; веду кулачний бій, не як повітря б’ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним” (І Кр. 9, 26-27). Ліствиця не описує як треба молитися, бити поклони і кількість споживання їжі. Вона проганяє духовну сліпоту і відкриває очі, щоб глянути у внутрішню суть справи. Це є мудрість, яка походить згори, найперше чиста, потім мирна, поблажлива, примирлива, милосердя та добрих плодів повна, безстороння, нелицемірна” (Як.3,17).

Висновки. Господи, змилуйся над моїм сином” (Мт.17,15). Кожна проблема завжди має духовний вимір. Духовна наука допомагає кожному із нас краще розібратися у багатьох проблемах та їх причинах і знайти правильне вирішення. Страх перед справедливим судом допомагає знайти мудрість і духовний досвід прощення.

Щасливою є та людина, яка відкрила для себе силу прощення. Кожне прощення добровільно приймає свою поразку, кривду і терпить, щоб врятувати того, хто поранив вас і спричинив терпіння. Ось такою є таємниця мудрості хреста, терпіння і прощення.

Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі, допоможи кожного дня нам підніматися все на один щабель вище і так наближатися до Неба.

Господи, змилуйся над розіп’ятою Україною та її воїнами, оздорови молитвою поранених і хворих заради Твого безмежного милосердя.

Благословення Господнє на вас! Амінь.

 

+Василь Івасюк

Єпарх Коломийський

 

м.Коломия

18 березня 2018 року Божого


Послання і проповіді