Вступ. Воскресіння Господнє – це історія завершальної місії Сина Божого, тобто дорога спасіння людської душі.

І). Світлий вівторок – це другий день після воскресіння Ісуса Христа.

Апостол Лука розповідає дуже цікавий факт із життя людей після воскресіння Христа, а саме про закритість учнів у собі та невміння вірити. Двоє зневірених учнів поверталися з Єрусалиму в село Емаус. Один з них мав ім’я Клеопа, а другий – Лука. Вони двоє йшли дорогою й розмовляли між собою про останні події в Єрусалимі. Раптом один незнайомець попросився йти разом із ними і зацікавився їхньою розмовою. Цим незнайомцем і був сам Спаситель. Вони розмовляли про подію воскресіння Христового, в котру самі не вірили. Жінки мироносиці дивувалися, що не знайшли тіла Ісусового, а побачили відвалений камінь від гробу й ангелів. Незнайомий чоловік ще більше дивувався, що вони не вірили в слова свого Учителя, котрими Він навчав їх за час свого перебування з ними. Ісус пояснював їм різні пророцтва, пов’язані з історією спасіння та безпосередньо з Ним. Месія говорив учням про свою смерть і воскресіння, готував їх до трагічних подій, що мали статися незабаром. Однак, їхня недовіра і байдужість були дуже великими, бо вони мали свою точку зору. Учні дивувалися жінкам, що говорили правду про воскресіння, а не дивувалися своїй сліпоті – недовірі Богові. Зрештою, вони могли піти до гробу й подивитися, чи справді відвалено камінь, чи відсутня сторожа, чи залишені пов’язки, в які було загорнуто тіло Ісуса.

Учні Клеопа і Лука злегковажили піти перевірити слова жінок, бо хотіли бачити в особі Ісуса визволителя Ізраїлю, а Він став визволителем усього світу. Їхня увага була зосереджена на визволенні євреїв від рабства римлян, а Син Божий визволив увесь світ з кайданів диявола. Учні дивилися на життя з політичної перспективи, а Христос вчить, що віра важливіша від політики.

Господь багато разів у минулому карав ізраїльтян, коли вони відступали від Нього, поклонялися ідолам та віддавалися своїм невгамовним пристрастям. Люди потрапляли в єгипетську і вавилонську неволі тому, що самі себе затягали в диявольське рабство, залишивши служіння правдивому Богові. Вони добре знали святе Писання, були обізнані з пророцтвами, але продовжували служити своїм пристрастям. Коли цар Соломон посвячував святиню Богові, то передбачав невірність свого народу. Він так молився до Господа за свій народ: «Коли вони согрішать перед Тобою… і віддаси їх ворогові, й заберуть їх у полон… і коли вони схаменуться й навернуться, й будуть до тебе молитися… то вислухай з неба… їхню молитву та їхнє благання…» (ІІ Хр.6:36-39). Ось спосіб визволення Ізраїлю та іншого поневоленого народу, що полягає в покаянні та наверненні до Бога. Усього іншого Господь додасть та в усьому допоможе.

Ісус пояснював двом зневіреним учням усі пророцтва, що стосувалися Христа, почавши від Мойсея аж до тодішнього часу, щоб повернути віру розгубленим. А коли ці троє опинилися біля села Емаус, Ісус вдав, що йде далі. Однак послухав чоловіків, прийняв їхнє запрошення і залишився з ними, бо надходив вечір. Коли сіли вечеряти, Господь узяв хліб, поблагословив його та, розламавши, дав їм. Тоді відкрилися їм очі, а Він зник. Благословенний хліб, Пресвята Євхаристія, відкриває очі. Тільки після завершення подорожі та ламання хліба учні зрозуміли, що це був їхній Учитель. Ісус дорогою своїми розмовами запалював їхні серця до віри та довір’я Творцеві.

Після того учні забули про втому, про відбуту далеку дорогу, а страх і недовіра відступили від них і вони з відкритими очима повернулися в Єрусалим до зібраних одинадцятьох апостолів. Апостоли сповістили двом учням про воскресіння Христа, що Він з’явився Симонові. Два учні ділилися своїми спогадами, як Христос йшов з ними до Емаусу, пояснював пророцтва так, що вони пізнали Його при ламанні хліба.

Подумаймо тільки про велику недовіру тих, хто був свідком життя Ісуса, хто слухав Його наук, які запалювали духа, хто був свідком багатьох чудес, котрі вчинив Христос на їхніх очах. А вони не вірили, бо вірили у свою безпеку. Вони надмірно дбали про особисту безпеку та надіялися на свої сили, що є несумісним з довірою до Бога.

Що ж робиться з нами? Який стан нашого народу та його ставлення до воскресіння Божого Сина? У страсний тиждень багато людей показують свою віру, коли спішать поцілувати Плащаницю, йдуть посвячувати приготовлену пасху та інші страви, приходять до сповіді, каються за свої прогрішення. Таких людей не надто багато. Решта частина нашої України є ще нехрещеною, а коли хрестилися, то ще не воцерковилися. Такі люди не моляться, далекі від Бога, навіть зовнішньої пошани не вміють віддати Богові. Пригадаймо, що Господь був готовий за десять праведників у містах Содомі та Гоморі помилувати мешканців і не карати їх сірчаним вогнем. Однак, не знайшлося десятьох людей, а тільки четверо вийшли з міста: батько, мати і дві дочки. Будьмо праведниками, бо це – під силу всім, хто покладається на Бога, тоді краще уряд буде дбати за народ, за його свободу та певний рівень добробуту. Тоді не будемо чути порожні обіцянки та неправдомовні суперечки.

ІІ). Терпіння України веде до воскресіння.

Жахлива війна нахабно втрутилася в життя українського народу. Ми бачили звірства і нелюдяність тих, хто нас вбиває. Вони прикриваються нами як живим щитом, щоб ще глибше увійти в серце України та принести смерть і повне розорення. Люди цілими селами виходять, щоб своїми грудьми закрити дорогу танкам, які наступають на Україну. Ми стоїмо в молитві за наше військо, за нашу Батьківщину, за наш багатостраждальний український народ і з Богом переможемо.

Хоча у Старому Завіті Бог дав заповідь не вбивати (пор. Вих. 20:13), проте у християнстві військове служіння – це духовна боротьба, яку повинен провадити кожен християнин. Апостол Павло писав: «вiзьмiть щит вiри, яким зможете погасити всi розпеченi стрiли лукавого; i шолом спасiння вiзьмiть, i меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).

Мир в Новому Завіті розглядається як дар Божої любові та прирівнюється до спасіння. Мир – це нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріха і дар Святого Духа (пор. Рим. 15:13). «Бог же не є Бог мертвих, але живих, усі бо живуть для нього» (Лк. 20:38).

Новий Завіт не містить прямих вказівок християнам про участь у війні, але має свідоцтва про благочестивих воїнів (Мт. 8:5-13), зокрема про сотника Корнилія, першого хрещеного язичника (Дії 10 глава); про хрещення воїнів Іваном Хрестителем, яких пророк наставляє нікого не ображати, не обмовляти і задовольнятися своєю платнею (Лк. 3:14). Визнаючи війну злом, Церква не забороняє своїм дітям брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення справедливості. Однак і в цьому випадку ап. Павло каже: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим.12:21).

Провина за людські страждання, заподіяні війною, лягає насамперед на тих, хто її розв’язав або не зміг запобігти: на правителів, політиків, дипломатів, керівників різних рангів, але не на воїнів, котрі виконують свій обов’язок за наказом державної влади. Воїни, захищаючи свою Батьківщину, роблять подвиг жертовної любові. Християнин має бути добрим воїном Ісуса Христа.

Ісус Христос говорив «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5:39), хоча коли Його вдарили в обличчя на суді в первосвященика Каяфи (пор. Ів. 18:22), не підставляє другу щоку, а словесно захищається: «Якщо я зле сказав, доведи, якщо воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш мене?» (Ів. 18:23).

Слова Ісуса Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26:52) стосуються в першу чергу агресорів і тиранів, тобто тих, котрі ведуть загарбницьку війну. Вимога Ісуса Христа: «Любіть ворогів ваших» (Мт. 5:44) не виключає потреби збройного захисту від них, а також вимагає не перевищувати межі необхідної оборони і гуманно ставитися до військовополонених, поранених та цивільного населення.

Армія і люди, котрі стоять на колінах перед Богом, ніколи не будуть стояти на колінах перед ворогом. Українці! Не гнівіть Бога поганими словами, бо Він береже і благословляє наших воїнів! Тільки Божа сила нас врятує і ніколи не надійтеся на синів людських, бо в них немає спасіння! Моліться! Перемогу нам принесе віра у Бога і любов до рідної землі, котру захищаємо, але не матюки на біг-бордах, тому що – це паролі темних сил, імена та слава бісів! Люди! Досить славити бісів! Прославляйте ім’я Ісуса Христа та просіть прощення за свої провини! Тільки іменем Ісуса переможемо зло!

Володимир Великий охрестив Київську державу в ім’я Ісуса Христа у Дніпровських водах! У минулому столітті комуністичний режим закривав і нищив святині, а духовенство засуджував на різні терміни ув’язнення. Наша область оточена храмами, чудотворними іконами, відпустовими місцями, побожними людьми і раптом бачимо удар в спину Україні та нашим воїнам – червоні кораблі з диявольськими написами. На щастя бачимо вже поміняли ці  написи і таке навернення радує всіх.

ІІІ). За тебе свята Україно.

На території України йде війна на всіх напрямках. Українська мама закриває собою своїх дітей під час чергових ракетних ударів. Всі народи продовжують бути глибоко вражені, що Україна продовжує стояти. Її поливають градами, а вона стоїть. Її накривають крилатими ракетами, а вона стоїть. На Неї звідусіль їдуть танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть, що треба втікати у бомбосховища перед авіанальотами, а вона пішла збивати літаки. Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки далі обороняється. З якої такої сталі зроблена ця Україна, думає світ? Що такого було в молоці Її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі тисяч волонтерських рук?

Світ не знав і ми не знали по-справжньому донині, що в нас є така сила, міць і любов до самоорганізації. Ці сили просто роками лежали приспані недругами та прикриті пір’ям голубів миру. Ця сила лежала й чекала, щоб вибухнути любов’ю до землі Тараса Шевченка і Лесі Українки. Ми відчуваємо лють за кожну дитину, позбавлену життя, за кожну понівечену долю, за кожне спалене місто, за кожного вбитого солдата і нашого актора Павла Лі з Ворохти.

Війна закінчиться і прийде жовто-блакитна весна незалежно від того чи хтось боявся і чи втікав за межі держави. Україна платить у цій війні платить життям цвіту нашої нації. Наші чоловіки і жінки віддають свої життя за щастя і волю, бо всі вони Герої України та вірні Її сини і дочки. Христос сьогодні страждає в тілі України, а ми в тилу молимося і тому переможемо, бо з «нами Бог».

Висновки. Не віддаляймося від Бога, як це чинили два учні, котрі покинули Єрусалим, що означає залишили місто внутрішнього миру та спокою духа. Не впадаймо у відчай та зневіру, але довіряймо Богові в усьому, тоді й наше освячення та спасіння буде з нами. Хай Господь благословить нас на добрій та праведній дорозі!

Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі, прославлена в Коломийській іконі «Це Мати твоя» візьми наших воїнів, волонтерів і всіх людей доброї волі під свій спасаючий омофор.

Господи, зглянься на прохання народу України, котрий у терпінні покірно схилив перед Тобою голови і Своїм милосердям покажи дорогу повернення до Єрусалиму – міста спокою.

Україно, важкий Твій хрест

Та кожен з нас Тобі допомагає,

Воскреснеш Ти, як і Христос воскрес,

А хто воскрес, той більше не вмирає!

о.Михайло Дзюба

Благословення Господнє на вас. Амінь.

+Василь Івасюк

Правлячий Архиєрей

Коломийської єпархії

с. Лоєва

26.04.2022 р.Б.