«Ти — Христос, Бога живого Син» (Мт.16:16).

Вступ. Сердечно вітаю всіх присутніх, як духовенство так і вірних, гостей і моїх односельчан з великим храмовим празником первоверховних апостолів Петра і Павла християнським привітом «Слава Ісусу Христу!». Радий разом із вами молитися на цьому благословенному місці, котре збудував світлої пам’яті о.Ярослав Свищук.

І). Храм Петра і Павла у Кам’янці в урочищі Товстий Діл – це місце духовного і культурного відпочинку. Цього року минає тридцять років після виходу нашої Церкви – мучениці з катакомб. Отець Ярослав Свищук приїхав з Америки в Дору після того, як УГКЦ вийшла з підпілля. Рівночасно складаю щиру подяку о.Свищуку за будову храму «Петра й Павла», монастиря «Андрія Первозванного» і музею, котрі успішно служать дотепер всім людям. Кожна будівля, так само і цей весь комплекс потребує від вас нині допомоги й утримання та бережливого ставлення до себе. Правда його ніхто не продав і не збирається відчужувати. Дякуючи добрим людям, нам вдалося відгорнути від будівель великі маси ґрунту, понизити рівень води і тим самим врятувати будівлю. Також вдалося зробити нову площадку для спортивного призначення там за сценою, чотири озера, місце для активного відпочинку дітей.

Чимало часу минуло від освячення храму «Петра і Павла». Прийшли нові люди і покоління. У молодості, коли ви приходили сюди у храм, вас оточували люди похилого віку, а сьогодні ми вже стоїмо на їхньому місці. Той, хто був молодим, нині вже став досвідченим. Молоді хлопці прислуговують біля священика і мають бажання навчатися у Духовній семінарії. Здавалося, що під натиском організованої атеїстичної пропаганди й адміністративного натиску на Церкву в часи Радянського Союзу віруючій людині не можливо встояти. Напевно багато людей думало, що останнє покоління отця монаха студита Петра Порфирія, о.Михаїла Косила, о.Василя Семенюка, теперішнього митрополита Тернопільсько-Зборівського і далі вже більше ніхто не буде йти до храму. Так думали тільки ті, хто не знав і навіть не здогадувався про справжню природу Церкви, яка не є справою рук людських, а справою Божою. Все почалася від апостолів Петра та Павла і тому нині торжественно прославляємо їхню пам’ять.

ІІ). Поважною перешкодою святкувати пам’ять апостолів Петра і Павла є гріх байдужості. Байдужість – це параліч душі, внутрішня порожнеча і передчасна смерть. Світогляд сучасної людини зводиться до фрази «моя хата з краю і я нічого не знаю». Людська байдужість – це страшна хвороба, якою заражена більшість населення планети. В Євангелії від Луки читаємо про жахливий злочин – розп’яття Ісуса Христа: «І як прийшли на місце, що зветься Череп, там його розіп’яли і злочинців, одного по правиці, а другого по лівиці. (…) Коли ж ділили його одіж, кидали жереб. Люди стояли й дивилися» (Лк. 23:33-35).

Після страшних тортур, зневаг, побиття батогами Сина Божого прибили до хреста. А що ж робили люди? Лука дуже точно зобразив реакцію народу на те, що відбувається: «І стояли люди і дивилися» (Лк. 23:35). Вся річ у тім, що натовп за часів Христових був одержимий однією із жахливих вад людства – загальною байдужістю. Байдужість – це відсутність уваги людей один до одного, це стан людини, при якому вона не виявляє найменшої цікавості до того, що відбувається. Ви напевне чули таке прислів’я: «Після нас хоч потоп». І навіть замінивши слово «байдужість» на «нейтральне відношення», байдужість завжди залишиться байдужістю.

Християни називають один одного братами і сестрами, але якщо придивитися до їхніх взаємин ближче, тоді спорідненими їх вже точно не назвеш. У Святому Письмі ми читаємо: «Майте на увазі користь не власну, а радше інших» (Флп. 2:4). Як часто ви чуєте на свою адресу такі питання: «Чого ти потребуєш? Чим я можу тобі допомогти?». З іншої сторони, як часто ви ставите такі питання іншим людям, звертаючи увагу на їхні потреби? Апостол Яків каже: «Хто, отже, знає добро чинити, а його не чинить, – гріх має» (Як. 4:17).

Бездіяльність, це коли існує можливість реальної допомоги і підтримки потребуючим, а не реагувати на це є гріхом. На жаль багато послідовників Христових більше цікавить власне благополуччя, аніж душі улюблених Богом людей. Стояти осторонь, пасивно спостерігаючи за життям братів і сестер, це гріх! Святе Письмо наполегливо закликає: «святих у потребах споминайте і дбайте про гостинність» (Рим. 12:13). Хто такі ці святі? Ангели!? Ні! Це наші брати і сестри у потребі.

Задайте собі просте питання всі без винятку: «Хто з нас прочитав хоч раз Святе Письмо?». Це байдужість! Ісуса Христа розпинали на Голгофі, а народ стояв і байдуже дивився. Тепер люди так само реагують на Ісуса Христа та Його науку. Божа любов віддала найкраще на Небі за найгірше, що було на Землі. Хіба страждання і смерть Спасителя не спонукують нас працювати для Нього і присвятити Йому все своє життя? Господь бажає, щоб християни мали чітку позицію в питаннях віри і милосердя. Життя за принципом «Яка мені різниця?» – не прийнятна для дитини Божої. Бог не терпить половинчатості, тобто «робимо трошки так, а трошки інакше».

З «маленької» байдужості починається байдужість велика, яка переростає у холодний і бездушний розрахунок у стосунках з будь-якою людиною. І тоді проявляється бажання в усьому бачити джерело матеріальних благ і власного доходу. Тоді не дивімося заздрісно на тих, що мають достатки, бо вони тяжко в поті чола примножують свою працю, ще й діляться з іншими. Не дивімося лукаво на тих, хто кривдою та хитрощами наживається, бо такі особи гідні співчуття, а їхній кінець може стати фатальним.

ІІІ). Притча про сліпого. Одного разу сліпий чоловік сидів на сходинках однієї будівлі з капелюхом, а біля його ніг була табличка з написом: «Я сліпий, будь ласка, допоможіть». Повз нього проходив один чоловік, зупинився і побачив у його капелюсі всього лише декілька монет. Чоловік також подав йому милостиню і на табличці без його дозволу написав інші слова та пішов далі.

В кінці дня він повертався тією самою дорогою і побачив, що капелюх незрячого наповнений монетами. Сліпий упізнав його по кроках і запитав, чи не він був той чоловік, що ранком переписав його табличку, бо дуже хотів довідатися, що саме він написав. Той відповів: «Там нема нічого такого, що було б неправдою. Я просто написав її трохи по-іншому. Посміхнувся і пішов далі». Новий напис на табличці був такий: «Зараз весна, але я не можу її побачити», а було написано «Я сліпий, будь ласка, допоможіть». Набагато гірше є з духовною сліпотою людини.

Причиною духовної сліпоти стає грішне життя. Що ж тоді означає «гріх»? Наприклад, коли ви злитеся на людину, тоді передаєте їй гріх неначе естафету. Гріхи стають на перешкоді прощати і просити вибачення; вони вражають наші очі, тримаючи людей у темноті та роблячи людей ворогами і зрадниками; гріхи роблять нас заздрісними і не дозволяють цінувати те, що маємо. Результатом впливу гріхів стають постійні і безкінечні нарікання, гнів, обмови, ворожбитства та пошуки винуватих у наших невдачах. Найнебезпечнішою є ситуація, коли гріх вражає наше серце і підживлює людські страхи. Засліплені гріхом люди ніколи немають спокою, бо служать золотому теляті і попадають з одного гріха в інший. Ось такими є наслідки сліпоти духовної. Пророк Ісайя підтверджує: «Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зі світла – пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким» (Іс.5:20).

ІV). Безсмертна душа одержима гріхами забуває про Бога і стає позбавлена щастя. Теперішні люди є духовно незрячими і часто засліпленими, хоча цієї страшної недуги самі в себе не добачають. Один просвітлів розумом, інший прозрів серцем, третій побачив світ інакшим очима. Іншими словами, хтось просто не бачить деякі речі, а другий навмисне нічого не помічає і нікому не співчуває. Сліпота починає збільшуватися тоді, коли люди не бачать Божого Милосердя і приписують собі всі таланти і досягнення: силу, розум, духовні і фізичні обдарування, успіхи в бізнесі чи кар’єрному рості. Насправді Господь обдарував всім цим безоплатно кожного по його потребі. Люди безвідповідально із зачерствілим та холодним серцем використовують ці дари Божі і проходять мимо Божого Милосердя. Натомість свої серця наповнили думками очорнення, беззмістовними речами, гріховними розмовами і пересудами ближніх. Бог стоїть поряд з нами, немов той жебрак єрихонський, і чує всі наші розмови, бачить наповнення серця підступними вчинками і вседозволеністю і зачерствілу увагу на гріхах людських.

Щастя людини. Запитайте людину чи хоче вона бути щасливою? Якщо б ви почули відповідь, що не хоче, то напевне їй би ніхто не повірив. Запитайте людину чи відчуває вона голос свого сумління, який хвалить її за виконане добро і докоряє за вчинене зло? Неодмінно почуєте відповідь, що такі відчуття має кожна людина. Кожен розуміє, що великодушно допомогти комусь, мудро порадити, повчити і підтримати в нещасті — це добре, а скривдити, зрадити, не дотримати слова — це дуже погано. Щоправда, люди, які низько впали і дуже довго перебували у своїх гріхах, можуть мати дуже слабке і викривлене сумління. Одначе, дуже цікаво, що люди у різних куточках землі завжди відчували цей голос совісті, який раз у раз виринає у глибині серця. І життя своє людина спрямовує до того, щоби щось осягнути, бореться з негараздами, шукає втіх, тобто прагне бути щасливою, та й іншим бажає щастя.

Висновки. Людина живе на землі не для того, щоб стати багатою, а щоб стати щасливою. Тому кожна дитина потребує не так досконалих, як люблячих і турботливих родичів, вчителів і наставників. Христос не засуджує минуле життя родичів і дітей, а навпаки, Він хоче спасти Ваше майбутнє. Людина за грошима і добробутом йде у далекі світи, долаючи різні труднощі, а за благодаттю Божою не хоче прийти до храму, котрий знаходиться поряд.

Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі, допоможи батькам і дітям бути щасливими.

Господи, помилуй Україну і благослови боголюбивий український народ миром.

Прикликую на всю нашу парафію благословення всемогутнього Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа! Дякуймо Господеві за те, що маємо. Амінь.

+Василь Івасюк

Правлячий Архиєрей

Коломийської Єпархії

12 липня 2019 року Божого

урочище Товстий Діл Кам’янка – Дора