Проповідь владики Василія Івасюка на свято Стрітення

«Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого

за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння»

(Лк. 2:29-30).

Вступ. Стрітення – це зустріч людини з Богом і Його відповідальність за долю людину, створений світ та нашу історію. І вчора у Надвечір’я празника наша парафія почала святкувати свій історичний 30-літній храму Стрітення Господнього у м.Коломия, розпочавши Вечірнею з Литією та Живою вервицею. Нині продовжуємо просити миру в Архієрейській службі, посвячуємо воду та стрітенські свічки.

І). Празник Стрітення у Коломиї.

Євангеліє цього дня описує величну та священну подію, котра відбулася із новонародженим Ісусом у храмі. Перестарілий Симеон приймає на свої руки Младенця-Христа, обіцяного Месію та Спасителя світу. Праведному Симеону було дуже багато років, тому й не дивно, що його старечі руки тремтіли, тримаючи Сина Божого.

Ця подія дуже хвилює й усіх нас, пробуджуючи багато думок в нашому серці. Ми бачимо початок життя цієї Дитини і життя старця Симеона, котре наблизилося до свого завершення. У цій Дитині праведний старець отримує відповідь на обіцянку, дану йому Святим Духом: «що він не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк.2:26). Його життя добігає кінця.

Ця зустріч у храмі з Дитиною Ісусом пригадує нам, що кожний із нас був також безпомічною дитиною, котру ласкаво пригортає до своїх грудей мама і тато, а в часі Таїнства Хрещення руки священника. Згідно із літургійними приписами хлопчика після Таїнства Хрещення обносити навколо престолу у святилищі, а дівчинку – навколо тетраподу так, як це робив праведний Симеон з Божою Дитиною Ісусом. Цей обряд називається воцерковленням.

Кожний із нас був підлітком, а потім юнаком з чистою і невинною душею. З хвилюванням згадуємо, як в дитинстві ми не вміли брехати, не знали поганих слів, не носили в собі ані жадібності, ані користолюбства, ані заздрості, ані зла. Наші поступки в дитинстві були подібні до ангельських. Господь Спаситель каже: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт.18:3). Тільки чиста дитяча душа достойна Небесного Царства.

Дитина росте, пізнає світ і починає забруднювати свою невинну душу; з її уст починає виходити перше брехливе слово, хоча і сором заливає її обличчя, коли вона перший раз скаже неправду. Юнак починає дізнаватися, що таке заздрість, ревність, а зіпсуте середовище починає штовхати його на інші грішні вчинки. На початку душа покривається невидимою для ока сіткою гріха, до якого людина починає звикати. Пізніше гріх починає прилипати до безсмертної душі цілими пластами.

Праведний Симеон, взявши на руки Божу Дитину, починає підводити підсумок прожитого життя. Старець дякує Богові за прожите життя і благословляє Того, Хто дав йому це життя і дав йому можливість щасливо закінчити його! З радістю і спокоєм відходить він з цього життя.

Перше, ніж Господь Сам підведе підсумок земного життя кожного із нас, ми повинні не один раз оглянутися на прожите життя і завжди бачити його підсумки. Тільки ми оглянемося назад і подивимося на прожите життя, то побачимо чимало помилок, упадків та гріхів, котрі так в минулому так і  залишилися ще неоплаканими і непрощеними. І так тихо й непомітно усі ми приближаємося до завершення свого земного життя.

ІІ). «Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мт.3:7-8) на відпущення гріхів.

Наше велике нещастя полягає в тому, що ми не усвідомлюємо швидкого плину життя та не виконуємо мудрого апостольського заповіту: «Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лукаві» (Еф.5:15-16). «Дні лукаві» – схожі на швидкі гірські потоки; як ріка несе ці води в моря та океани і ніколи не повертає їх до джерел, так дні і роки нашого життя пливуть в океан вічності, ніколи не повертаються до людини. Те, що прожите, не повернеться ніколи. Немало серед нас є таких людей, котрі полум’яно хотіли би почати життя заново, щоби не повторити зроблених помилок, і не плекати у своєму серці тих вад та пристрастей, до яких так швидко звикаємо. Життя дається кожному із нас тільки один раз і кожний її рік, день, година повинні бути для нас безцінними.

Праведний Симеон цінував  своє життя і не згубив його для вічності, але придбав ним радість вічної зустрічі з Христом. Люди мало розуміють безцінний дар Божий – життя і не уміють, а інколи і не бажають радіти ним. Вдихати повітря; відчувати биття серця; мати розум і знання; мати любляче серце; мати очі, котрі бачать; вуха, котрі чують; ноги, котрими ходимо куди заманеться. Це все має приносити нам велике щастя.

Усі ми – діти Небесного Отця. А життя – це безцінний дар Божий нам, Своїм дітям, створеним на образ і Його подобу. Люди від дня народження й до останнього віддиху оточені Божого турботою, любов’ю та милосердям. Тому нам так важливо пам’ятати, що ми «Куплені дорогою ціною» (І Кор. 6:20) – життям та смертю Сина Божого.

Оточені такими турботами Небесного Отця, ми дійсно відчуваємо себе щасливими. Сам Господь, Пречиста Діва Марія та святі оберігають наше життя, котре дається кожному з нас тільки один раз. І ніхто з нас не знає тривалості і границь земного життя. Тому до його кінця, до блаженної смерті, потрібно ретельно готуватися. І чим швидше ми розпочнемо приготування, тим краще й спокійніше будемо очікувати життя з Христом у вічності.

ІІІ). «Той, хто вірить у Бога, (…) той не тільки має надію, а й може нею запалити інших» (Блаж. Святослав).

Патріарх Йосиф Сліпий – це духовний борець за єдність народу. Він народився 17 лютого 1892 року у маленькому селищі Заздрість, яке знаходиться в Тернопільській області. Сьогодні святкуємо 130-річчя з дня народження блаженнішого Йосипа Сліпого. Справжнє прізвище патріарха – Коберницький- Дичковський, а прізвище Сліпий він взяв від свого діда. Батько – Іван Коберницький-Сліпий, мати – Анастасія Дичковська. У 1898-1901рр. навчався в початковій школі с. Заздрість. Про початок свого навчання в Тернополі владика Йосиф згадував: «28 серпня, на празник Успіння, я їздив з батьками до Залужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30 серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попрощавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився». Вже з другого класу вивчав польську і німецьку мови, а в 1911 р. закінчив з відзнакою Тернопільську гімназію, після якої вступив до греко-католицької Львівської духовної семінарії. Дня 30 вересня 1917 року отримав священниче свячення. Після недовгої душпастирської праці в 1922 року стає професор догматики Греко-Католицької духовної семінарії у Львові, а з 1926 року – ректором.

3.1). В’язень з дерев’яним посохом.

В 1939 році на українській землі приходить радянська влада, митрополит Андрей Шептицький, зважаючи на цю загрозу, відправляє таємного посланця до Ватикану з проханням затвердити на митрополичому престолі як наслідника отця Йосифа. 22 грудня 1939 року відбувається хіротонія отця Йосифа на єпископа, а замість єпископського жезлу із рук Андрея Шептицького, він отримує дерев’яний посох. Майбутній патріарх, не був готовий до такого звання, а по кількох роках пізніше зізнався: «Я не міг ставити перешкоди моїм свяченням, бо в час гонення свячення не є честю, а в першій мірі тягарем».

У 1941 році Йосиф Сліпий та інші мешканці митрополичих палат відчули на собі, що таке радянський режим. У своїх спогадах, патріарх згадує, як одного разу при відступі Червоної армії їх усіх вивели під стінку Собору Святого Юра, на ньому роздерли рясу й приготували до розстрілу та того разу минулося.

Нові випробування довелося відчути після другого приходу совітів. В цей період, а саме 1 листопада 1944 року, помер Митрополит Андрей Шептицький, який 44 роки перебував на галицькому престолі, тому його авторитет був незаперечним не лише серед духовенства, а й серед народу. Новообраний Митрополит одразу відчув на собі всю вагу спадщини свого великого попередника. 11 квітня 1945 його арештовують органи НКВД та відправляють до Києва, вслід за ним затримують усіх єпископів та частину священників.

3.2). Початок відкритого знищення УГКЦ.

Радянська влада засуджувала владику Йосифа чотири рази. Довгих 18 років духівник усіх українських греко-католиків провів у тюрмах і концентраційних таборах. Митрополит Йосиф відбував цю каторгу разом із тисячами таких же, як і він переслідуваних та гнаних співвітчизників. Вони бачили, що, незважаючи на жорстокий фізичний і моральний терор, він був стійким і мужнім. Йосип Сліпий застерігав: «Кожного… під більшовицькою владою, в краї, де переслідується релігія, чекає гієна [пекло]. Готуйтеся до найгіршого. Вас будуть ображати… над вами будуть глумитися і знущатися. Будуть на вас плювати і вас бити. Не раз будете помирати від холоду і голоду… Прийдуть такі тижні й місяці, що ви будете цілком ізольовані, відрізані від людей і світу, всіма покинуті й забуті…». Митрополит відчув на собі всі збиткування та методи радянської влади, пізніше у його спогадах читаємо такі рядки: «Для мене почався шлях в’язня, [а також] сотень тисяч стариків, жінок, дітей і немовлят. Мене вирвано із гущі повірених мені вірних, а їх вирвано від рідної, потом їхнього чола і (…) багатьох поколінь». І далі: «Мене виводили на слідство день і ніч так, що я буквально падав з ніг (…), ведучи до слідчого судді. (…) Коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давати до підпису, щоби я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську митрополію… Але я рішучо відмовився».

3.3). Кардинал Йосип Сліпий.

Визволення Йосипа Сліпого пов’язане із Папою Іваном ХХІІІ. Представник американського президента на зустрічі в Москві, за проханням Папи, підняв питання щодо звільнення 70-річного митрополита-в’язня. Як «Батько Церкви» Йосип Сліпий не хотів виїжджати з СРСР. Там, у вільному світі, було більше можливостей для розбудови УГКЦ і Йосип Сліпий розумів це. Першу зустріч Митрополита Йосифа з Папою Іваном ХХІІІ була дуже зворушливою: «Він зовсім як батько… Він взяв мене в обійми і плакав» – писав у свої перші дні на волі, в лютому 1963 року. У жовтні того ж року поява Йосифа Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі стала сенсацією. Для європейців митрополит став уособленням апостола Павла. Нарешті мовчазна УГКЦ отримала «голос», який залунав на Ватиканському Соборі по цілому світі. Виступ Митрополита Йосифа озвучив прагнення греко-католиків отримати статус Патріархату. Ватикан на прохання Верховного Архієпископа не погодився. В 1965 році Сліпий стає кардиналом, таке рішення викликало неабиякий протест з боку Радянського Союзу. Боротьба за права найбільш переслідуваної Церкви була безкомпромісною. Дослідники зазначають, що тільки Йосип Сліпий серед всіх ієрархів нашої Церкви найбільше робив старань про патріархат УГКЦ.

ІV). Життя і діяльність Йосипа Сліпого стало свічкою для Українського народу і Церкви. Приклад тому є притча про чотири свічки.

Чотири свічки спокійно горіли і потихеньку танули. У храмі стояла така тиша, що було чути, як вони розмовляють. Перша свічка, догораючи, сказала: «Я – Спокій. На жаль люди не вміють мене зберігати. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути!» І вогник цієї свічки погас.

Друга свічка ледь чутно назвала своє ім’я: «Я – Віра. На жаль, я нікомуне потрібна. Люди нічого не хочуть слухати про мене, тому мені немає сенсу горіти далі». Ледве вона замовкла, як подув легенький вітерець і загасив свічку.

Третя свічка засмутилася і каже: «Я – Любов. У мене більше немає сил підтримувати свій вогник. Люди не цінують мене і не розуміють. Вони ненавидять навіть тих, хто їх любить, а найбільше своїх близьких – сказала вона і погасла».

Раптом прийшов хлопчик і побачивши три згаслі свічки, злякано закричав: «Що ви робите!? Ви повинні горіти, бо я боюся темряви» – плакав він.

Четверта свічка промовила: «Не бійся і не плач! Поки я горю, завжди можна запалити три інші свічки. Мене звати – Надія».

V). Стрітення в Україні у 2022 році.

Дорогі парафіяни у зв’язку з небезпекою біля наших кордонів та заклику Папи Франциска і нашого патріарха Святослава існує велика необхідність молитися за мир в Україні. Блаженніший Святослав у цей тривожний час каже: «Любіть свій народ: будьте патріотами, діяльними та відповідальними». Повернувши свій духовний погляд за Христом, любімо Вселенську Церкву, Україну та молімося за Її долю! Нехай вогонь Надії завжди горить у вашій душі! Свічку Надії тримайте запалену у серці України. Держави гинуть тоді, коли перестають відрізняти поганих від добрих.

Над Україною створімо молитовний щит віри, огорнутий любов’ю. Не втікаймо з нашої Батьківщини у цей складний час, не будьмо зрадниками. Пам’ятайте, як на Майданах ви кричали «Слава Україні» та інші подібні гасла. Доробившись, до гіпервеликих багатств, залишаєте людей напризволяще в час небезпеки. Блудний син також втікав від Батьківського дому, але з великими зусиллями повернувся додому. Втікачі з Батьківської хати-України, чи готові віддати своє життя за народ! Найбільшу любов має той, хто життя своє віддає за народ свій.

Висновки. «Нині, Владико, можеш відпустити [з України] слугу твого» тільки за твоїм словом», коли побачимо своє спасіння, від Тебе Господи (Лк.2:29-30). Вас Господь покликав служити народу України, ви клали руки на Євангеліє і відповідальності за це нікому не уникнути та жодний адвокат вас не оборонить. Нехай кожний день короткого земного життя буде корисним для спасіння душі. За це коротке земне життя можна погубити свою душу і так само спасти її.

Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі прославлена в Коломийській іконі «Це Мати твоя», допоможи нам прийти на зустріч з Богом.

Господи, нехай земне життя для кожного із вас буде початком вічного щасливого життя.

Благословення Господнє на вас!

+Василь Івасюк

Правлячий Архиєрей

Коломийської єпархії.

м. Коломия.

15.02.2022 р.Б


Послання і проповіді