Проповідь владики Василія (Івасюка) на храмовий празник преподобного Онуфрія пустинножителя у Львові

«Іди за мною»

(Ів.1:43)

Вступ. Намісник монастиря св.Онуфрія о.Йоаким Ошуст, ЧСВВ, що у Львові, запросив мене на храмовий празник очолити Архиєрейську Божественну Літургію. На цей день припадає перша неділя «Всіх святих» після П’ятидесятниці і Львівська Архиєпархія святкує тридцятиріччя виходу УГКЦ з підпілля.

І). «Іди за мною» (Ів.1:43) – такими словами Боже Провидіння кличе кожну людину до святості. Папа Франциск навчає, що святість – це єдність з Ісусом Христом думками, почуттями, словами та вчинками. Іншими словами, святість – це цілковита відокремленість від усього того, що може осквернити людину. Бог неперевершений у своїй святості. Книга Самуїла підтверджує, що немає нікого настільки святого, як Господь Бог (пор.Сам.2:2). Словом «святий» можна назвати все, що прямо пов’язане з Богом, особливо те, що відокремлене для використання у поклонінні йому. Чи може бути недосконала людина святою? Так може! Бог наказав християнам: «Ви будете святі, бо я святий» (1Пт.1:16). Звичайно, недосконала людина ніколи не зможе стати такою святою, як Бог. Одначе ті, хто дотримується Божих законів, можуть вважатись святими і приємними Богові «Тож благаю вас, браття, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові» (Рм.12:1). Святість людини видно в її словах і вчинках. Наприклад, «Це ж саме воля Божа: святість ваша – щоб ви стримувались від розпусти» (1Сол.4:3) та прислухайтеся до заклику «той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі» (1Пт.1:15). Людина перестає бути святою тоді, коли перестає дотримуватись Божих норм поведінки. Книга адресована до євреїв містить застереження до християн: «щоб у когось із вас не було серця лукавого в невірстві і щоб воно не відступило від живого Бога» (Євр.3:12). Тому Церква Христова пропонує у день храмового празника подивитись на своє життя у світлі монашого подвигу преподобного Онуфрія та знайти власну дорогу до святості.

ІІ). Подвиг монашого життя Онуфрія Великого покритий таємницею. Святий Онуфрій прожив 60 літ у пустині, коли його відвідав монах Пафнутій. Його волосся та борода звисали до землі. За звичай так не буває, тому що борода доходить до певної довжини і більше не росте. Одначе Пафнутій писав, що його борода виросла до колін за один день, покриваючи наготу праведного монаха, коли з нього впали залишки зітлілої одежі в якій він прибув у пустиню. Волосся на ньому було біле, неначе сніг, а вся його постать сіяла Божою благодаттю.

Побачивши Пафнутія, Онуфрій назвав його по імені і розказав про своє життя в пустині і як Ангел Хоронитель привів його сюди. Довгий час він кормився овочами, яких дуже важко було знайти у пустині. Пізніше терпеливо і з вірою переніс напади спокус демонів, як колись Ісус Христос перед початком своєї привселюдної діяльності. Коли його серце утвердилося і зосередилося на Божій любові та милості, тоді Ангел Божий приносив йому хліб для поживи. Крім того, Божим Провидінням біля його келії виросло дерево, яке родило багато фініків і також близько появилося джерело чистої води.

Однак, говорив Онуфрій із сяючим обличчям: «Я переважно харчуюсь і заспокоюю свою спрагу солодкими словами Божими!». Пафнутій запитав: «Як ви причащаєтесь?». Пустинник відповів, що йому Ангел Божий приносить Святе Причастя щосуботи. На наступний день Старець сказав Пафнутію, що наступив час прощатися з землею. Він став на коліна, помолився і тихо віддав Богу свій дух. У той момент Пафнутій побачив, як небесне сяйво покрило тіло праведного монаха і почув ангельський спів. Праведний Онуфрій упокоївся в 400 році.

Похоронивши тіло Онуфрія, Пафнутій повернувся у свій монастир і розказав іншим про чудесне життя цього мужа та про велич Божого Провидіння. Боже Провидіння постійно захищає тих, котрі цілковито віддали себе на служіння Богові.

ІІІ). «Іди за мною» (Ів.1:43) – це покликання кожної людини йти виконати завдання, призначене їй Богом. І ця терниста дорога завжди проходить через вузькі двері цього світу. Ступаючи на цю благословенну дорогу людина відчуває життя з Богом і тому зникають питання: «Хто є твій чоловік чи жінка? Де ви працюєте? Хто є священиком на парафії і до якої конфесії належите?». Святість нікого не боїться і тому християнин не тікає від труднощів та приймає проблеми і не ховається від них. Проблеми в Церкві є завжди, але Вона їх не боїться і дальше розвивається, бо це – структура Божа.

Покликання людини завжди оповите таємницями, здогадками й нецілковитим розумінням ближніх у цьому шаленому світі. Одного дня особа раптом усвідомлює, що хоче вибрати таку професію, щоб щиросердечно послужити Богові й Україні. Таке покликання вимагає молитви, ґрунтовних студій, високої професійності, відповідальності і чуйності, котрі спостерігаємо у наших батьків і наставників.

Дуже глибоко роздумує над євангельським покликанням людини Тарас Шевченко, перебуваючи у в’язниці. Там він написав прекрасну поезію «Минають дні, минають ночі…». Дійсно, земне життя швидко закінчується і починається вічне тільки в іншому вимірі. Життя на землі існує тільки у одній-єдиній миті теперішнього часу «тут-і-зараз». Якщо цю мить втрачено, змарновано і використано безвідповідально на грішні справи, тоді втрачено все, бо дні минають і ніколи вже не повернуться.

Кожного дня людина ставить собі питання: «Для чого живу? Який слід залишиться після мене?». Один мріє про славу депутата, другий про почесті ігумена чи єпископа, а третій хоче спокійно дожити глибокої старості. Господь кличе до вас «Іди за мною» (Ів.1:43), тобто просить вас не лінуватися, але виконати завдання свого життя. Іншими словами, просто треба жити, боротися та говорити те, про що думаєте і не зраджувати інших та самого себе, щоб залишитися у пам’яті нащадків втіленням гідності, духу і совісті. Тоді не буде кризи покликань, бо кожна людина хоче любити ближнього, у спілкуванні зі старшими знаходити істину, шанувати її волю і творити добро для свого народу.

3.1). Роздуми над призначенням людини. Кожен є творцем своєї долі, бо, виявляючи активну позицію, добре ставлення до людей, можна досягти успіху та дійти до правди. Тому найстрашніше для людини є «серцем замирати i гнилою колодою по світу валятись» (Шевченко). Покликання кожного є серцем жити і людей любити. Рабство і залежність є страшні, але ще гірше – це спати на волі і заснути навіки. I тоді жодного сліду не залишається по людині – чи жила вона, чи загинула! Доля кожної людини не завжди є доброю, бо в ній буває більше чорних смуг, аніж білих. Нехай кожний монах запитає нині себе: «Чи була потрібною його жертва?». Так! Тільки спільною боротьбою можна відстояти право на щастя для багатьох людей. Моральний обов’язок кожного – це зробити щасливою свою долю і долю оточуючих людей.

Звичайна людина бачить несправедливий світ і для себе чорну смугу, тому починає кричати: «Дайте мені спокій!». Оцей примарний спокій є не що інше, як пасивність і бездіяльність, тобто найбільше зло. Бездіяльність духу – це валятись по світу «гнилою колодою». Таких людей швидко забувають і вони втрачають повагу сучасників та пам’ять нащадків. Насправді не кожен спроможний знайти в собі сили встати і не коритись та щиро боротися проти несправедливості. Тому Шевченко пише «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше – спати, спати і спати на волі» (Шевченко). Важливо є не заснути в думах і серцем, тобто не стати байдужою людиною до навколишньої дійсності. Варто пам’ятати ці рядки. Бо дійсно, чи не страшно, чи не соромно, маючи свою державу та уряд, усі права та свободи і не використати їх на добро людям.

ІV). Притча про покликання. В одному селі жила одна бабуся з дідусем. Разом вони прожили весь вік «душа в душу», а дітей не мали. Настав час, коли дідусь відійшов у вічність, а бабуся залишилася сама, тримаючи надалі в господарстві дві корови. Одного разу через село проходив юнак і попросився до бабусі на нічліг. Старенька радо зустріла гостя, а за вечерею бабуся розговорилася з хлопцем. Розмова їхня торкнулася теми про покликання і тоді юнак сказав, що хоче стати монахом, але перед цим здійснює паломництво до святого місця. Бабуся також розповіла про своє нелегке життя, особливо в часі війни та важку працю. В кінці розмови хлопець запитав бабусю: «Ви прожили важке життя. Напевно зараз настав час трохи відпочити та коли я заходив до вашого дому, тоді запримітив, що сусіди пригнали вам дві корови з пасовища. Навіщо вони вам? Ви живете одна…». На що бабуся відповіла: «Та де там одна. Он за горбком живе багатодітна сім’я, діточок багато, тому й допомагаю їм молочком і сметанкою, а там далі по вулиці живе вдова з двома малими діточками, а там – інвалід. Я кожного ранку відношу молочко тим, кому найбільше потрібно… Та й буду тримати корівки, доки зможу, тому що поки я комусь потрібна, доти я не буду ніколи сама». Проходив час, той чоловік став монахом, а згодом і священиком. Він часто згадує цю добру бабусю у проповідях про покликання. Дійсно, іноді покликання не потрібно шукати у великих ідеях чи справах, а необхідно оглянутися довкола і подумати, що можна зробити ближнім, використовуючи те, чим обдарував нас Господь. І тому нині приходить на пам’ять праведне життя тих людей, котрі виводили Церкву із підпільного життя у 1989-1990 роках.

V). Відзначення 30-ї річниці виходу з підпілля катакомбної і мовчазної Церкви святих у новітніх часах. Пам’ятати героїчні свідчення віри двадцятого століття означає приготуватися до майбутнього. Нові покоління повинні знати ціну отриманої віри, щоби взяти з вдячністю Євангеліє і ним освітлювати ціле ІІІ тисячостоліття. Історичний період з 1917 до 1991 року в СРСР позначений «морем» пролитої крові мільйонів людей. Вони перенесли переслідування, на них експериментували ненависть та ізоляцію, насильство і вбивство. У святинях і концтаборах невинні платили кров’ю лише за те, що належали до Христової Церкви. Папа Іван Павло II під час свого апостольського візиту в Україну з 23 по 27 червня 2001 р. стверджував, що територія нашої України є «пам’ятником тисячам християн ХХ століття». Українська земля увібрала їхню кров, зберегла її, наче зерно, яке при перших променях надії почало давати щедрі плоди. Ці мученики підтвердили, що християнини – це громадяни Царства Божого. Їхній приклад запрошує усіх людей на початку третього тисячоліття бути свідками віри. Сучасна людина з готовністю слухає повчання тільки тому, що вони є свідченнями.

Нині пригадуємо скромних людей, котрі у часи комуністичного режиму страждали за віру і хоробро боролись за Христа. Діяльність і життя нашої Церкви, яка у підпіллі з великим ризиком пережила період переслідувань, допитів КДБ, обшуки, ліквідацію монастирів, ув’язнення єпископів, священиків та мирян. Багатьох з них засудили на смерть, тому що в ці роки влада хотіла цілковито зліквідувати останні «недобитки кліру». Переслідування було настільки великим, що деякі партійні люди обіцяли показати всьому світові в 70-х роках минулого століття останнього попа в Радянському Союзі.

Вироки смерті здійснювались через розстріли, повішання, отруєння газом, хімічними та радіоактивними засобами. Смерть від голоду і депортація, в’язниці і концтабори також були дуже поширеними методами. Ці численні приклади і складають історію мучеництва Церкви в ХХ столітті. Серед них найбільшу кількість становлять миряни. Сьогодні в Україні йде процес оновлення віри. Люди наближаються до Церкви, котра перестала бути «Церквою катакомб і мовчазною». Атеїстична ідеологія не змогла загасити у віруючих бажання віри і духовного життя.

Цьогоріч УГКЦ відзначає 30-у річницю виходу з підпілля. Особливо вшановують наших попередників, які брали участь в перших публічних богослужіннях. Пам’ятаємо отця-редемпториста Ігоря Возьняка у Москві на Арбаті разом з нашими єпископами у травні 1989 року, котрий тепер є митрополитом Львівським. Цілий ряд єпископів пам’ятаємо: митрополит Володимир Стернюк, Филимон Курчаба, Юліан Вороновський, Софрон Дмитерко, Іреней Білик, отець Порфирій з Дори, митрополит Василь Семенюк, о.Михайло Косило і т.д.

Висновки. Неділя всіх святих кличе кожного – «Іди за мною» (Ів.1:43). Це покликання, котре відбирає багато сил і часу, але нагороджує повагою від людей й усвідомленням того, що приносиш людям добро. Найбільш характерною рисою святості духовних осіб, лікарів, депутатів має бути любов до незалежної України і кожного Її жителя. І тому саме від молодіжних при церковних спільнот виростають покликання до служіння, а також дають добрих батьків і матерів. Батьки пам’ятайте, що Бог живе там, де Його пускають. «Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже» (Мр. 10:14).

Пресвята Богородиця, Мати Божа Неустанної Помочі, допоможи всім нам знаходити добрі покликання.

Господи, благослови доброю долею Україну через добрі покликання.

Благословення Господнє на вас!

+Василь Івасюк

Єпарх Коломийський

 

23 червня 2019 року Божого

Монастир отців Василіян м. Львів

 

 


Послання і проповіді