Проповідь в першу Неділю Великого Посту

«Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих,

 як висходять та сходять на Сина Чоловічого». (Ів.1, 51)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, в першу Неділю Великого Посту, маємо нагоду розважити над уривком Святого Євангелія від Івана, в якому розповідається про перші зустрічі Ісуса Христа із своїми  апостолами. Для перших Христових учнів ця зустріч є визначальною, оскільки вона докорінно змінює їхнє життя. Ще донедавна вони жили своїми звичними турботами, а тепер зустрівшись із новим Учителем входять у щось невідоме, але одночасно особливе.

Авторитетне слово Івана Хрестителя: «Ось Агнець Божий» (Ів. 1, 36), спонукає простих рибалок зацікавитись Ісусом, сином Йосифа з Назарету.  Вони відчувають у Ньому якусь надзвичайну благодать, що дозволяє розпізнати задум Господній передбачений пророками. Тому ця новина переказується з уст в уста: «Ми знайшли Месію, – що у перекладі означає: Христос.» (Ів. 1, 41) та «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки…» (Ів. 1, 45)

Минулої неділі коли Свята Церква вводила нас у Великий піст то ставила перед наші очі образ плачучого Адама. На вечірній стихирі Сиропусної Неділі співається про тугу нашого прабатька за втраченим раєм: «Сидить Адам навпроти раю, ридаючи, й оплакуючи свою наготу: Горе мені, обманеному й окраденому, та й обезславленому лукавою спокусою! Горе мені, що через свій нерозум став нині нагим і бідолашним! О раю, вже не скуштую твоєї насолоди, вже не побачу Господа Бога мого і Творця!…» (Стихира на вечірні Сиропусної неділі) Ці слова повні розпачу та відчаю. В них ми не відчуємо жодної надії на повернення втраченого. І саме у цьому розпачі, не тільки до Адама, а радше до всього людства лунає відповідь Спасителя: «Не бажаю погибелі мого створіння, але хочу, щоб воно спаслося і прийшло до пізнання правди; нікого ж бо, хто приходить до мене, не відганяю». (Стихира на вечірні Сиропусної неділі)

Розпач людства за втраченим раєм, Господь бажає перемінити в надію на спасіння. Заклик до навернення через усвідомлення свого гріха був завжди актуальний протягом всієї історії ізраїльського народу, до якого і було звернено Боже Об’явлення. Цей заклик виголошували пророки вибраного народу, підсилюючи віру в можливість дожити нащадкам до месіанських часів. Весь свідомий ізраїльський люд жив бажанням побачити Месію. Тож не дивно, що коли над Йорданом з’являється з проповіддю Іван Хреститель, юрми людей поспішають до нього, а вслухавшись у його заклики до покаяння, визнають свої гріхи хрестячись від нього у водах Йорданових. Багато хто сподівається, що обіцяним Месією є саме він, але почувши «Я не Христос… Я – голос вопіющого в пустині…» (Ів. 1, 20, 23) з новим завзяттям готуються до приходу того, кого звіщає Предтеча.

До цих наповнених пошуку за Месією належать і наші сьогоднішні біблійні герої: Андрій, Симон, Филип та Натанаїл. Всі вони по своєму готові приймати чи сумніватися в радісній звістці. Для кожного з них приготовано Господом певне покликання. І ось, нарешті, відбуваються перші зустрічі нащадків плачучого Адама із «Агнцем Божим», що прийшов забрати гріхи світу. Вони стають першими кого Господь наш Ісус Христос вибирає собі на апостольське служіння, для проповіді до всіх дітей Адамових із закликом: повернутись до спасительного, колись втраченого раю.

Ми, що теж є дітьми плачучого Адама, одержали можливість повернутись до втраченого нашими прародичами раю, але не Едемського саду, а до Царства Господнього, яке відкрив своїм стражданням наш Спаситель – Христос. Він дає можливість повернутися до Отця.  В інший спосіб повернути собі втрачений рай людина не зможе як тільки через Христа, що і є для нас Месією і Спасителем.

Нам конче треба запитати себе: «Чи ми знайшли Месію»?

Є достатньо вірних, що скажуть: «так». Їхня відповідь буде щира і вони добре усвідомлюють, що означає знайти Спасителя. Ці люди ведуть постійну боротьбу з гріхом, хоч не завжди успішно. При найменшому упадку намагаються чимшвидше повернутися в Божі обійми зі словами блудного сина: «…Отче, я прогрішився проти неба і проти тебе. Я не достойний більше зватись твоїм сином» (Лк. 15, 18-19) Всю свою надію покладають у Господі беручи живу участь у Святих Літургіях, приймаючи Пресвяту Євхатистію живуть «…кожним словом, що виходить з уст Божих». (Мт. 4, 4) Таких свідків віри найбільше потребує Христова Церква, оскільки вони є осердям живого християнства.

Також є ті, хто готовий поверхово відповіти: «так», це представники так званого формального християнства. Номінальних християн, із зовнішніми проявами віри в сучасному світі дуже багато. Такі особи хрещені в ім’я Пресвятої Тройці, мають певні знання катехитичних правд віри, можуть часто ходити до церкви та навіть приступати до св. Тайн. Але їх переконання не завжди віднаходить Бога в своєму серці, а все їхнє християнство при життєвих випробуваннях віри хитається і може загинути. Такі люди швидкі до розчарування, часто зневірюються, часом можуть нарікати на Церкву, оскільки не завжди готові усвідомлювати себе частиною Церкви, а під словом «Церква» розуміють тільки невелику групу священнослужителів та церковний причт.  Їхні звернення до Творця дуже часто є з певними вимогами, чи навіть ультиматумами. Ці люди близько Бога, але не з Богом.

І нарешті ще більше число тих, що не зможуть ствердно сказати: «Ми знайшли Месію». Вони часто нічого про Христа не знають, оскільки є ще не охрещені, також можуть бути і вже християнами, але мало знають про Спасителя та правди христової віри. Часом дещо усвідомлюють із християнських правд, але ніколи, або дуже рідко ходять до церкви. Не мусять бути атеїстами, але не можуть назвати себе віруючими. Такі люди далекі від Бога, та можуть наблизитися до Нього.

Усім трьом групам без виключення потрібно застановитись над важливістю зустрічі з Господом. Бо тільки той хто з Ним зустрівся знайде полегшу душі і відзискає втрачений Рай. Господь хоче прийняти всіх і прийматиме всіх, оскільки закликає: «Прийдіть до мене всі…». (Мт. 11, 28) На прикладі Натанаїла Христос показує нам, що він серцевідець і цінує свободу людини навіть тоді коли вона сумнівається, але робить це щиро. Як Спаситель знайшов слово для скріплення віри Натанаїла так знайде відповідний засіб для утвердження наших хитких переконань, тільки ми мусимо бути справжні без жодного лукавства. Тільки той, хто щиро буде готовий зустрітись із Христом з ним неодмінно зустрінеться.

Протягом Великого посту, а також весь час Христова Церква продовжує в слід за Іваном Хрестителем та Ісусом Христом повторювати безперервний заклик: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство.» (Мт. 3, 2) Надзвичайно актуальним є переосмислення свого життя нашим народом у час війни. Оскільки без глибинного навернення до Господа Україні тяжко здобути перемогу, так як перемога над власними недоліками є запорукою звитяги над агресором.

Тож відізвавшись на заклик покаянний закличмо: «Згрішили ми перед тобою, Чоловіколюбче… Але ти, Спасе наш, будучи людиною вище природних законів і понад усяке уявлення, і маючи незглибне чоловіколюб’я, помилуй нас, що до тебе навертаємося». (Стихира на «Гоподи, взиваю я» в неділю 4 гл.)

І тоді можете бути певні, що «побачите небеса відкриті, й ангелів Божих,  як висходять та сходять на Сина Чоловічого». (Ів.1, 51)Амінь.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Слава Ісусу Христу!