Усе своє життя віддячував Богу за спасіння — світлій пам’яті Йосипа Ріпецького присвячується

4 березня минає сота річниця з дня народження ветерана Організації Українських Націоналістів, політв’язня, учасника Воркутинського повстання. Його досі пам’ятають як людину, що присвятила себе Україні та освіті. Навіть перебуваючи на пенсії,  Йосип Романович активно включився в рух щодо відновлення греко-католицької церкви на Україні. А з утворенням Коломийсько-Чернівецькій Єпархії став перекладачем при Єпархії до аж кінця свого життя.

Народився Йосип Ріпецький 4 березня 1920 року в селі Глинки Надвірнянського району в родині греко-католицького священика о.Романа.

З 1930 р. по 1936 р. навчався у Львівській гімназії з поглибленим вивченням іноземних мов, і це визначило життєві пріоритети Йосипа.

Завершив гімназійне навчання в 1938 році в м. Тлумач. Тут отримав державний атестат і поступив до Львівської Богословської академії, в якій провчився лише рік. А з приходом радянської влади Львівську Богословську академію було закрито. Тому Йосип поступив на 1 курс Львівського університету. Але фактично навчання не було, бо всіх студентів залучила влада до підготовки до виборів за приєднання Західної України до СРСР.

У 1940 році емігрував нелегально з Радянського Союзу і проживав на Холмщині, яка вважалась другим центром української еміграції. У районному відділі освіти міста Холм отримав направлення на роботу вчителем у село Сверж. Там була чотирикласна школа, де навчалося приблизно 50 учнів і, крім директора, було ще 2 вчителі. Поряд з педагогічною роботою проводив культурно-просвітницьку діяльність, організував театральний та вокальний гурт, читав лекції і пробуджував національну свідомість.

Під час німецької окупації повернуся у рідні краї. У Львові відкрили кілька вищих навчальних закладів, і Йосип поступив на агрономічний факультет політехнічного інституту. Навчався дуже старанно, бо хотів отримати диплом для забезпечення суспільного становища. Крім німецької мови, вивчав англійську.

Але в 1944 році Львів опинився знову під загрозою радянської окупації. Німецькі установи почали евакуйовуватися на Захід. Йосипу залишалося пів року до отримання диплому, і він вирішив виїхати на Захід, щоб там, можливо, навіть у Франції, завершити навчання.

Але йому не вдалося здійснити свої мрії про виїзд на Захід, і він залишився мимоволі під радянською окупацією. Влаштувався на деякий час вчителем в Замулинецькій сільській школі.

Світлина від Коломийська єпархія УГКЦ.

17 лютого 1945 року Йосипа заарештували в Станіславі. Виявилось, що КГБ мало вже відомості про його втечу із Радянського Союзу, про побут на еміграцію, і про його діяльність. Це все було наслідком зради. Заперечувати не було можливості, відбувся суд з позбавленням волі на довгі роки. 10 травня 1945 року відправили Йосипа зі Львова великим ешелоном на етап в Сибір до Тайшету за Красноярськом, потім до Джезкангану на мідні рудники. В листопаді 1947 року відправили його на північ в місто Воркута.

Перебуваючи у таборах у безнадійних ситуаціях Йосип вірив у Бога і мав надію на спасіння. Так, хворий і виснажений, за один крок до смерті, він почав таємно молитися, просячи про порятунок. А через кілька днів комісія направляє Йосипа у санчастину. Тут він зміг не тільки полікуватися, але й навести знайомства з медперсоналом. Це були світила радянської медицини – професори, які зазнали репресій, а також військові німецькі лікарі. А так як Йосип знав латинську мову, то його залишили у санчастині на посаді медбрата.

Йосип все своє життя віддячував Богу за спасіння! А згодом він зміг зустрінутися в Німеччині, в місті Кельні, на конференції «політв’язнів Воркути» з одним із лікарів – п.Геніком, який вже досяг чина генерала. Це була зворушлива зустріч побратимів-політв’язнів. На цій конференції була представлена книжка «Vorkuta», де згадується п.Йосип і описуються жахливі події в таборах. Йосип також виступив з доповіддю на німецькій мові як свідок тих подій.

У 1953 році, після смерті тирана, почалися заворушення в системі Гулагу і масові страйки з вимогою звільнення, в яких п.Йосип став брати найактивнішу участь. Йосипа Романовича було обрано секретарем страйкового комітету в лагпункті №10 шахти №29. Він чудом залишився живим. 1 серпня 1953 року під час страйку було вбито майже 100 засуджених, а 200 чоловік поранено. У 1955 році п.Йосип вже знаходився на вільному поселенні, був одружений з коломиянкою Ключевською Галиною. За рік отримав повне звільнення, але із забороною проживати у західних областях України. Тому сім’я Йосипа залишилася і далі на проживання у Воркуті.

А сам Йосип без документів про освіту (радянська влада не визнавала навчання до війни) пішов працювати звичайним робітником на шахту «Капітальна». Шлях до освіти треба було починати спочатку, поєднуючи навчання із роботою. Середню освіту здобув у вечірній середній школі, яку закінчив зі срібною медаллю. Відразу поступив на заочне відділення в Ленінградську лісотехнічну академію. Навчаючись заочно, Йосип зазнавав сильних утисків зі сторони адміністрації підприємства. Йому зробили незручний графік, ставили треті зміни. Але наполегливість взяла вверх. І в 1964 році Йосип з Ленінграду відправив своєї дружині Галині радісну телеграму: «Диплом захистив на відмінно».

Життя Йосипа і його сім’ї відразу перемінилося. Йосип почав працювати на посадах інженера спочатку у будівельно-монтажному управлінні, а потім у автотранспортному підприємстві. Користувався пошаною серед колег і керівництва. Але знав, що високих нагород не слід чекати, бо постійно відчував подих у спину від тоталітарного режиму.

Працюючи на виробництві, Йосип прагнув до викладацької роботи. І в 1971 році на підприємстві він організував консультативний пункт автомобільного технікуму. Після роботи йшов проводити заняття зі студентами. Прагнення до викладацької роботи передав свої синам.

Йосип разом з п.Галиною виховали двох синів: старшого Євгена та молодшого Романа. Незважаючи на несприятливі обставини, виховали їх в релігійному патріотичному дусі зі збереженням національних традицій. Зараз у них свої сім’ї. У Євгена дружина Оксана і донька Ірина, а у Романа дружина Ірина (Орися) і син Володимир.

Євген – професор, доктор технічних наук, Роман – доцент, кандидат технічних наук, працюють разом в університеті нафти і газу в Івано-Франківську.

Онуки Ірина та Володимир закінчили університет «Львівська політехніка», стали кваліфікованими працівниками.

Дружина Йосипа – Галина померла 21 жовтня 2003 року. А сам пан Йосип відійшов у засвіти 3 жовтня 2013 року, трохи не доживши до Революції Гідності…

 

 

 


Новини єпархії