Існує легенда, що колись подорожньому, який зупинився і заснув біля джерела в Товмачику, приснилася Пресвята Богородиця. Вона попросила його збудувати на тому місці церкву. Так і сталося. До джерела завжди тягнулися люди: з молитвою набирали воду та вживали як освячену. Тепер щомісяця 13 числа о 17:00 там проходять богослужіння.

– Паломництво – важливе для людини, – впевнений отець Роман Скрипнюк. – Ми потребуємо своєрідної духовної відпустки – прийти на інше місце, прославлене духовно, висповідатися, приступити до Причастя, зробити глибший аналіз свого життя. Це – особливий спосіб наблизитися до Бога, зачерпнути нової сили, щоб продовжувати своє духовне та соціальне життя.

Зазвичай до церкви дітей ведуть батьки. А батьки отця Романа почали частіше відвідувати церкву вже після того, як син став священником:

– Моя родина була віруючою: проводила деякі релігійні обряди, але участь в недільній службі, власне, не була заведена. У певний період життя мене спрямували до цього вчителька початкових класів і сусідка. Вони зуміли показати красу духовного, божественного життя. Потім я пішов до першої сповіді, Cвятого Причастя, щонеділі відвідував храм. Згодом долучився до організації «Діти Світла» при соборі, де поглибив своє духовне знання. Тоді вирішив іти до семінарії, а після випуску ще 3 роки навчався у Римі. Я щасливий у своєму виборі.

Окрім служіння в звичайній церкві, отець проповідує в Коломийській виправній колонії:

– Часто мене запитують, чи не страшно там. Моя відповідь – ні, навіть дискомфорту немає. На богослужіння можуть прийти 5 – 10 засуджених, на Великдень, наприклад – 50. Інколи вони виявляють бажання приступити до сповіді, інколи спілкуємось поза межами Таїнства покаяння. Намагаюся проповідувати їм у доволі простий спосіб, бо розумію, що це – люди з різних куточків України, сімей, середовищ, які не завжди мають відповідну підготовку – християнську чи етичну.

Перш за все, священник мусить донести засудженим, що вони потрібні Богу та людям, що їхнє життя не закінчується разом із судовим вироком:

– Важливо, щоб вони не зламалися. На жаль, бувають випадки, коли людина не може впоратися з цим тягарем. Моє завдання – довести, що життя повинно початися заново після завершення терміну. Людина отримує новий шанс, незалежно від віку. Навіть сидячи в стінах колонії, можна допомогти товаришам у їхній роботі, поділитися з ними шматком хліба, сказати добре слово чи подзвонити мамі, дружині, сестрі. Можна помиритися з тим, з ким був у сварці та пробачити того, хто образив тебе. Дуже важливо дати їм цю надію. Тоді, після виходу на волю, вони зроблять багато добра в цьому світі, незважаючи на кількість скоєного до того зла. Маємо приклади багатьох святих, які були злочинцями, великими грішниками, але в певний момент пережили покаяння та, зустрівши Бога на своєму шляху, зуміли змінити своє життя та зробити дуже багато добра.

Капелан наголошує, що віра засуджених буває настільки щирою, що на таку здатні далеко не всі віруючі на волі:

– У наших парафіях на Галичині люди, що приходять до храму, переважно мають серйозне духовне виховання. З одного боку, з ними простіше говорити на деякі духовні теми, а з іншого – доволі складніше: вони досить часто підвладні певним стереотипам або ведуть подвійне життя, тобто навчилися поєднувати духовні цінності та свої гріхи, пристрасті. Кожен з нас є в певній мірі лицеміром: для самого себе, перед Господом і для ближніх. А люди в колоніях, особливо які навернулися до Бога в старшому віці, вірять по-справжньому, їхня віра є більш радикальною. Те ж саме спостерігаємо на території населених пунктів, де духовне життя дуже послаблене. Християнство – це не тільки традиції та вишиванки, не просто посвятити свічку чи вербу. Це – те, що наповнює ціле життя.

Автор: Юлія Марціновська

Джерело: “Дзеркало медіа”