Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Тарас Шевченко

20 лютого в Коломийському навчально-науковому інституті духовний наставник студентської молоді отець Володимир Гуменюк, студенти та  викладачі молилися за загиблих Героїв Небесної Сотні. “Козацьке прислів’я говорить: “Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!” Такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш український народ “дмухнув” в сторону зла, фальші та лицемірства. Тарас Шевченко знав, що непоборним бажанням українського народу споконвіку було звільнення  від неволі мечем Архангела Михаїла. Ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – це не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього  народну душу. Шевченко знав і бачив, що українці помирають рабами не тому, що слабкі фізично, а тому, що захворіли духовно. А рабів навіть Бог не може визволити. “Рабів до раю не пускають!” –  такі заклики часто лунали на Майдані і лунають у нашій свідомості. Такими закликами, патріотичною атмосферою, молитвою єднання кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став кращим. Кожен усвідомив, що  нас об’єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа. Наступникам Великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла та й зупиняє чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми стаємо сильнішими. Щоправда… Платимо дуже високу ціну. Просимо своєю  безмежною українською душею в Бога заступництва”, – звернувся до студентів та викладачів отець Володимир Гуменюк. Зі сльозами болю та смутку присутні молилися за українських героїв, адже немає чужих синів, яких оплакують українські жінки-матері, нема чужих дітей, які через війну залишилися сиротами. Після молитви студентки групи У-2 Леся Кузенко, Ангеліна Семенюк, Вікторія Перегінець, Роксолана Скрипник, Вікторія Трофанюк  зацитували твори про війну сучасного поета Івана Війтенка та вірші  про  Україну талановитого письменника   Василя Симоненка, смерть якого в 28-річному віці була  закономірністю радянської системи. Палке Симоненкове Слово  присутнє сьогодні і функціонує в українській атмосфері постійно: завдяки  насиченню почуттями, високовольтній напрузі, щирості й правдивості. Образ України в поезії Василя Симоненка – по-шевченківськи піднесений до рівня найбільшої святості, “вселенської совісті”, молитви, опоетизований на найвищих емоційних регістрах людської душі.  Василь Симоненко  –  глашатай  глибинних моральних постулатів, адже він апелює до найтонших порухів людської душі, кордоцентричного коду української людини.

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил  –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Василь Симоненко

Автор: Галина Волощук