Повертаючись до Замойського синоду, як одного з фундаментальних засадотворців сучасної Української Греко-Католицької Церкви, взявши до уваги передумови, причини та канонічний характер та порядок скликання, ситуацію в відносинах Апостольської Столиці з Руською Церквою та участь різних частин Церкви в синоді, важливо приступити до, власне, самого синоду, який відбувався з 26 серпня по 17 вересня 1720 року в місті Замостя, Холмсько-Белзської унійної руської єпархії, яка була однієї із найзахідніших структур в Українській Церкві. Учасниками синоду були такі високоповажні гості:

1. Його Еміненція, Архієпископ Едеси, апостольський нунцій в Речі Посполитій, Єронім Грімальді (1712-1720 рр. здійснення відповідних обов’язків), який отримав повноваження керівника даного канонічного збору повноти Церкви, згідно з листом папи Климентія XІ від 20 березня 1716 року.
2. Предстоятель Руської Унійної Церкви, Його Високопреосвященство, Кир Лев ІІ (Кишка), архієпископ-митрополит Київський, Галицький та всієї Русі, єпископ володимиро-берестейський, архімандрит супральського Свято-Благовіщенського чоловічого василіянського монастиря.
3. Екзарх всієї Русі, Його Преосвященство, Кир Йосиф граф (Виговський), єпископ Луцький та Острозький.
4. Його Преосвященство, Кир Флоріан (майбутній київський митрополит) (Гребницький), архієпископ града Полоцьк, єпископ Вітебська, Мстиславля, Орші та Могилева;
5. Його Преосвященство, Кир Лаврентій (Друцький-Соколинський), титулярний архієпископ Смоленський (титулярне місто з 1654 року);
6. Його Преосвященство, Кир Йосиф (Левицький), єпископ Холмсько-Белзької єпархії, на території якої відбувався синод;
7. Його Преосвященство, Кир Атаназій (Шептицький), львівсько-галицько-кам’янецький архієрей;
8. Його Преосвященство, Кир Єронім (Устрицький), єпископ Перемиський, Самбірський та Сяноцький.
9. Його Преосвященство, Кир Теофіл (Годебський). До 8 вересня 1720 року брав участь в синоді як священник, владика-номінат. З 8 вересня по 17 вересня 1720 року – єпископ Турово-Пінський.

Як вище зазначалося, Замойський синод – це помісний митрополичий собор, в якому брали участь представники усіх станів Церкви. Отже, в синоді також брали участь василіянське монашество: протоархімандрит провінції Пресвятої Трійці Василіянського Чину, о. Антоній Завадський, вісім архімандритів:

1. о. Януарій Огорчевич – архімандрит Дерманського монастиря;
2. о. Сильвестр Тиравський – архімандрит Дорогобузького монастиря;
3. о. Полікарп Филипович – архімандрит Лещинського монастиря;
4. о. Інокентій Пехович – архімандрит Мілецького монастиря;
5. о. Йосафат Яхимович, який був архімандритом Толочинського монастиря [3, с.360];
6. о. Яків-Хризостом Радзимінський – архімандрит Черейського монастиря;
7. о. Яків Соліковський – архімандрит Кобринського монастиря;
8. о. Патрикій Бельський – архімандрит Овруцького монастиря.

Також в синоді брав участь синкел (вікарій) Супральської архімандрії, о.Інокентій Чангевич, сто двадцять дев’ять священників, які були представниками від протопресвітеріатів (протопопій), представники єпархіальних капітул (крилошани) [6].

Досить цікаво вказує о.Михайло Димид, автор монографії «Єпископ Київської Церкви» на участь в синоді монашества. Зокрема, він каже про те, що на синоді були присутні майже всі ченці-василіяни і 129 представників протопопій [2]. Натомість автор праці про Замойський синод о. Юрій Федорів вказує, що поняття «129 представників»  – це не тільки біле духовенство, але й чорне духовенство [4]. Мається на увазі те, перший автор відокремлює чернецтво (василіян), як представників монашого стану на синоді і представників духовенства, а другий автор, навпаки, відносить і білих, і чорних представників, як тих, хто є делегатами від духовенства. На наш погляд, важливо відокремити біле духовенство, яке представлялося протопресвітерами (деканами), настоятелями катедральних соборів, а чорне духовенство – це ігумени василіянських чернечих осередків та професори духовних закладів (семінарій або шкіл). До представників мирянства входило двоє історичних постатей – Стефан Лясковський, який мав шляхетське походження, був секретарем короля Речі Посполитої та сеньйором ставропігійного Успенського Львівського братства. Другим представником мирянського стану на синоді був Іван Чесниковський, який також відносився до Львівського Успенського ставропігійного братства.

Загалом  в митрополичому соборі взяло участь близько 140 мужів Церкви, які розпочали свою роботу в плані засідань в перший день його початку реалізації.

      Замойський синод на чолі з апостольським нунцієм та київським унійним митрополитом розпочався в попередньо визначений день – понеділок, 26 серпня 1720 року з урочистої Архієрейської Божественної Літургії, яку очолив Його Високопреосвященство, Кир Лев II (Кишка) в співслужінні з іншими руськими єпископами в Свято-Покровському місцевому храмі в місті Замостя. Згідно традиції, синод повинен був відкритися молитвою «Царю Небесний», яку в українському народі з давніх-давен знали, але нею цього разу не було відкрито канонічний збір Церкви. Замість неї Його Еміненція, апостольський нунцій в Варшаві, Єронім Грімальді відкриває собор прикликанням Духа Святого латинською мовою, так званою «Veni Creator». Вони вважаються соборними молитвами, які мають своє підтвердження в архієратиконах римських єпископів. Можна по-різному трактувати такі дії папського високопосадовця  на синоді, але найважливіше – це відсутність в цьому традиції нашої Церкви, яка починає такі діяння взиванням до третьої іпостасі Господа Бога через молитву «Царю Небесний». Окрім виголошення соборових молитов, апостольський нунцій звернувся до учасників синоду з промовою. Відбувалася так звана «орація» – урочиста промова з приводу відкриття Замойського собору. В ній Його Еміненція представляє, як голова синоду, мету та завдання синоду, також здійснив пояснення присутнім, чому собор, який мав відбутися в 1715 році, розпочався через п’ять років, в 1720 році. Також Єронім Грімальді виявив радість через присутність великої кількості учасників, що незважаючи на труднощі, зокрема в дорозі на синод, змогли прибути на нього. Він звернувся окремо до єпископату Церкви, щоб вони жили в покорі, відзначалися справедливістю, дбали про спасіння душ вірних Вселенської Церкви. При цьому він зазначив, що основою всього цього є віра, він закликав всіх відректися тих помилок, що їх засудили духовенство на Вселенських Соборах. З цією метою він закликав усіх скласти Ісповідь Віри за формою, укладеною папою Римським Урбаном VIII. В тому часі до учасників всецерковного собору були зачитані два бреве. Вони були надіслані Апостольською Столицею на синод і адресувалися митрополиту Кир Леву ІІ (Кишці) – перше та апостольському послу в Речі Посполитій – Єроніму Грімальді. Окрім цих документів були прочитані декрет Тридентського Вселенського Собору (1545-1563 рр.) – «De Residentia» та «Professio fidei».

Після прочитання двох бреве для київського митрополита та апостольського нунція– «De Residentia» та «Professio fidei» про місце ієрархії в Вселенській Церкві, декретів Замойського синоду та сповідь віри, учасники собору склали католицьке ісповідання віри та поклали власні підписи під ним в присутності апостольського посла Єроніма Грімальді. Не всі учасники собору в перший день його праці склали ісповідь віри. Власне, цим і закінчилося перше синодальне засідання цього канонічно-всееклезіального синоду. Воно мало формальний та вступний характер.

В наступні дні собору відбувалася робота над накопиченими справами в формі синодальних засідань приватного типу.

Загалом, Замойський провінційний синод проходив 23 дні, під час яких відбулися три сесії – перша, яка вже вище описана, відбулася 26 серпня, в день пам’яті мучеників Адріана і Наталії [5]. Друга сесія синоду в Замості відбулася 1 вересня, в день початку Індикту, тобто нового церковного року, пам’яті преподобного Симеона Стовпника і матері його [5]. Третій сесійний день відбувся 17 вересня 1720 року в день пам’яті святих мучениць Софії і трьох її дочок – Віри, Надії та Любові [5].

Другий сесійний день розпочався в неділю, 1 вересня 1720 року, урочистою Архієрейською Божественною Літургією, яку у співслужінні єпископату Руської Церкви священнодіяв Його Високопреосвященство, Кир Лев ІІ (Кишка). Після її закінчення Апостольський нунцій в Речі Посполитій Єронім Грімальді знову прочитав соборові молитви згідно з римським архієратиконом. Ним же було прочитано Конституцію Святішого Отця Григорія  XIV від 28 травня 1591 року та буллу Його Святості Климента XI «Unigenitus» – «Єдинородний» (1713 р.). Дана булла, як папський документ, характеризується тим, що нею папа Климент XІ здійснив осудження 101 тези вчення єретиків-янсеністів. На другому сесійному скликанні було складено сповідання віри тими учасниками, які прибули на синод із запізненням. Важливо згадати також те, що не всі учасники собору погоджувалися скласти власне ісповідання католицької віри згідно з формою, укладеною папою Урбаном VIII (1623-1644).

Другий сесійний день також не відрізнявся від першого майже нічим. Він також, як і перший, носив винятково формальний характер. На ньому були зачитані нові (для даного синоду) документи та відбулася письмові складання перед апостольським нунцієм сповідань віри.

Як повідомляють деякі дослідники, існує обмаль історичних джерел щодо перебігу міжсесійних днів, коли відбувалися приватні робочі наради щодо певних питань. Крім цього потрібно врахувати те, що відомо про міжсесійний період від 1 вересня по 17 вересня 1720 року. Перш за все, потрібно зазначити, що 8 вересня 1720 року було звершено архієрейську хіротонію (рукопокладання) номінанта на турово-пінський єпископський престіл Теофіла Годебського. 12 вересня 1720 року було складено сповідання віри перед апостольським нунцієм в Речі Посполитій Єронім Грімальді Його Преосвященством Кир Лаврентієм (Друцьким-Соколинським), титулярним архієпископом Смоленським та братами Львівської Ставропігії – Іваном Чесниковським та Стефаном Лясковським.

Але важливо зазначити одну особливість щодо представників мирянства – це їхня опозиційність, тобто ймовірність пізнішого складання ісповідання віри через незгоду з формою папи Урбана VIII, а також дату, власне, складання цього сповідання, адже одні автори (о. Атанасій Великий) вказує на 12 вересня разом з архієпископом Лаврентієм і при цьому зазначає, що вони складали її так пізно через несвоєчасне прибуття (братів, а не архієпископа) [1]. Інші дослідники (о.Юрій Федорів) вказують 6 вересня і відсутність певних досліджень щодо їх припізнення, при цьому він вказує про запізнілість архієпископа Кир Лаврентія (Друцького-Соколинського) [4].

Третя синодальна сесія Замойського митрополичого собору відбулася 17 вересня 1720 року, тобто в останній день синоду. Даний робочий сесійний день розпочався, як і два попередні, Урочистою Божественною Літургією, яку очолив Його Преосвященство, Кир Йосиф (Левицький), архієрей Холмський та Белзький в Свято-Покровській місцевій парафіяльній церкві. Титулярний архієпископ Едеси Джироламо Грімальді прочитав латинською мовою «Veni Creator».  Опісля того, як він закінчив цю частину урочистого та торжественного заключного засідання, Його Еміненція закликав протонотаря, який працював на синоді, зачитати ті постанови, які були прийняті на соборі. Оригінальна назва українською мовою синодального документа, який був прийнятий – «Рішення провінційного синоду руської провінції грецького обряду за предсідництвом Всесвітлішого Єроніма Грімалді, архиєпископа едеського, Нунція в Польщі, особливіше відпорученого Святішим Отцем Папою Климентом XI, як також священною Конгрегацією для Поширення Віри, відбутого в понеділок 26 серпня і наступних днях серпня і вересня, Року Божого 1720-го», латинською мовою – «Decreta Synodi Provincialis Provinciae Russiae, Ritus Graeci uniti; Praesidente Illmo ac Rmo D.D. Hieronymo Grimaldo Aeppo Edesseno Nuntio Apostolico in Regno Poloniae, a SS D.N. Clemente PP XI necnon sacra Congregatione de Propaganda Fide specialiter deputato, die Lunae 26. Mensis eiusdem Augusti inchoatae, aliis vero sequentibus mensium eiusdem Augusti et Septembris Anno D. 1720 continuatae ac celebratae Zamoscii» [1, с. 131].

Отже, внаслідок використання хронологічного підходу в процесі даного наукового дослідження, виникає унікальна можливість поетапного визначення подій, які стосуються підготовки та проведення Замойського провінційного синоду. Власне, використання  хронологічного методу дає певну основу для об’єктивної та цілісної в плані певного часового проміжку (в даному випадку – 1715-1720 рр.) картини для осмислення передумов, причин, характеру, безпосередньої підготовки, яка стосувалася скликання її учасників на собор за кілька місяців до нього (травень-серпень 1720 р.), а також безпосереднє відкриття канонічного, згідно з правовими нормами Руської та Вселенської Церков і закриття собору та реалізації рішень, які були на ньому прийняті. Використання таких наукових методів призводить до висновку даного етапу наукового дослідження, що основою всіх подій п’ятирічного терміну була мета – це розв’язання нагальних проблем Унійної Церкви, які потребували вирішення. Все це призводить до великої праці, яка проходила, як перед собором, так і під час нього, а також після його закінчення, як етап їх практичного застосування. Але беручи до уваги ту основну масу праці, яка і існує, як корінь цієї історичної події, варто наголосити, що більша її частина проходила приватно, без відповідних церемоніальних складових частин, а три урочисті засідання включаються  в спектр історії винятково, як формальний підрозділ собору.

Як попередньо зазначалося, закриття собору наступило в вівторок, 17 вересня 1720 року.  Урочисте засідання, яке відбулося за участі учасників синоду, зокрема, Його Еміненції Джироламо Грімальді, створює певний момент переходу від теоретичного напрацювання рішень синоду до їх практичної реалізації. В контексті даного наукового дослідження, варто створити умовні хронологічні періоди, початки яких наголошувалися попердньо. Створення образу реалізації ідей синоду – це одна з найважливіших складових діяльності унійного єпископату в своїх єпархіях в першій половині XVIII століття, адже відсутність втілення тих положень (артикулів) в житті в власних церковних областях учасниками синоду, архієреями, зводить нанівець всі ті зусилля щодо виведення з кризового становища Українську Церкву з’єднану з Римом на початку XVIII століття.

Правдоподібно, можливе виникнення питання, чому саме єпископат – це своєрідний «виконавчий орган» Замойського собору? Відповідь знаходимо в працях дослідників цієї унікальної історичної події, зокрема в праці о.Юрія Федоріва, в якій він зазначає, що на третьому урочистому засіданні Замойського синоду відбулося не тільки проголошення положень собору, але й покладення власноручно своїх підписів учасниками канонічного збору, зокрема самим апостольським нунцієм в Речі Посполитій, Єронімом Грімальді, Архієпископом-митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі Кир Левом ІІ (Кишкою), усім єпископатом Унійної Церкви, і, продовжуючи опис цього діяння (17.IX.1720 р.), автор зазначає, що, українсько-білоруські владики зобов’язалися реалізовувати рішення, прийняті на синоді, в своїх церковних структурах, але за відповідної умови, що цей процес розпочнеться після затвердження Святішим Отцем, Климентом IX постанов Замойського Синоду [4].

Відповідь на це питання пояснює роль єпископів не тільки щодо цього синоду, але й їхню роль в житті Церкви в різні хронологічні періоди її існування. Крім цього, важливо також зазначити одну дуже важливу мить в ході третього торжественного засідання. Ця мить, як подають деякі дослідники, відбулася після проголошення рішень Собору та покладанням підписів учасниками собору – це обмін між Апостольським Нунцієм, титулярним єпископом Едеси, Його Еміненцією, Джироламо Грімальді та сонмом архієреїв Руської Унійної Церкви «поцілунком миру» та співом величавого хвалебного гімну в дусі Латинської Церкви – «Te Deum laudamus» в перекладі на українську мову – «Тебе, Бога, хвалимо». Підводячи певний підсумок даного розділу, який вже створив відповідну науково-історичну картину собору в Замості, важливо також виділити один важливий елемент, які б створили атмосферу повноти буття часу в постсинодальний період. Йдеться про затвердження постанов помісного Синоду в Замості його Святістю, Христовим намісником на Землі, Климентієм XІ, як Главою Вселенської Церкви, до складу якої входила і Руська Унійна еклезіальна структура. Власне, саме затвердженення Римським Апостольським Престолом постанов помісного митрополичого собору відбулося у листовій формі. Лист «Apostolatus officium» від дня 19 липня 1724 року і був тим елементом апробації рішень Римським Єпископом [2]. Від того часу розпочинається активна, енергійна та достатньо важлива та відповідальна праця, яка стосувалася винятково Митрополита Київського, Галицького та всієї Русі, Кир Лева та всієї архієрейської повноти Церкви. Ця робота – це своєрідна місія, впровадження рішень Синоду в практичній повсякденній діяльності вірних, монашества та духівництва Київської унійної митрополії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Великий Атанасій, ЧСВВ З літопису християнської України / А.Великий. – Вид. 2-ге – Львів: Місіонер, 2000. – 528 с.
2. Димид М. Єпископ Київської Церкви (1589–1891) / М. Димид. – Л. : ЛБА, Ін-т канонічного права, 2000. – 320 с.
3. Невідомий опис діянь Замойського собору Унійної Церкви 1720 року: «Діарій» василіянського протоархимандрита Антонія (Завадського) // Український археографічний щорічник. Нова серія, вип. 23/24, Київ 2020, с. 342–366
4. Федорів Ю. Замойський Синод 1720р. / о.д-р Юрій Федорів. –Рим, 1972. –70 с.
5. Церковний календар УГКЦ на 2024 рік. URL: https://ugcc.ua/data/tserkovnyy-kalendar-ugkts-na-2024-rik-3911/ (дата звернення 11.01.2024)
6. Synod w Zamościu Greckokatolicki Trydent. URL: http://bc.upjp2.edu.pl/Content/5142/Synod%20w%20Zamo%C5%9Bciu%20rep.pdf (дата звернення 03.2024)

Стаття: Назар Павлюк