Слово владики Василія Івасюка на похороні тестя о. Василя Гавриша

«І як призначено людям раз умерти,
потім же суд
»

(Євр.9:27).

Вступ. Похорон – це прообраз того, що нас чекає: смерть, поховання, зустріч з Богом і воскресіння.

І). Покликаний до вічності. Наша сьогоднішня зустріч по людськи наповнює нас смутком, який спричинює прощання з близькою особою. Так переживає цю мить родина. Так само переживаємо її і ми всі тут присутні. Ісус також заплакав над гробом свого друга Лазаря і люди говорили тоді про велику дружбу, пошану і любов Спасителя до нього. Отож, дозвольмо собі і ми заплакати над втратою близької людини і тестя (батька) отця Василя пана Романа Яковича. Зупинімося і призадумаймося над життям, що проминає і залишається вільне місце вдома, в церкві і щоденному побуті. І тут цей вільний простір заповнює важливі думки з послання від апостола Павла до Римлян: «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе» (Рм.14:7). Такими словами ми спокійно можемо підсумувати життя п.Романа. Він розумів своє християнське життя як любов до Бога і ближнього, бо навіть сина свого благословив на служіння у Церкві. Апостол Павло описав любов, як терпеливу, лагідну, не заздрісну, яка радіє справедливістю, тішиться правдою, триває понад усім. Одначе, наше життя змінюється, але не завершується. Тому прошу щоб ви не дивилися на смерть як на закінчення, але як на зміну присутності чоловіка та батька, якого вже немає серед живих на землі, бо він знаходиться серед покликаних до вічності.

ІІ). Друга думка «Не весь вмираю». Дійсно, людське тіло вмирає, але після нього залишаються справи, зроблені за життя. Хтось скаже, що ділом життя був маєток і щастя. Можна і в такий спосіб оцінити людину і для багатьох сучасників це буде найбільш конкретним життєвим доробком. Саме добрі діла є тими, що не вмирають, але свідчать про велику любов до Бога, яка виконується на дорозі любові до ближнього. Сьогодні слід це зазначити і показати, особливо перед світом, який багато говорить про Бога, але мало чинить для Нього.

У нашому випадку справа виглядає трохи по іншому, покійний віддав Богові щось найцінніше – свого сина. У цих днях люди молилися зі смутком про завершення земної мандрівки та благали Господа простити йому всі гріхи і віримо, що покійний отримав вінок слави. Молиться також і наша спільнота в Городенці словами з панахиди: «Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав і диявола знищив, і життя світові Твоєму дарував — сам, Господи, упокой душу усопшого раба Твого (або усопшої раби Твоєї, або душі усопших рабів Твоїх) ім’ярек, на місці світлім, на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання; всяке прогрішення, вчинене ним (або нею, або ними) словом або ділом, або помислом, як благий і чоловіколюбець Бог прости, бо немає чоловіка, що жив би, а не згрішив; Ти бо один без гріха, правда Твоя — правда вовіки, і слово Твоє — істина».

Боже, дай нам такі могили, котрі сліз не хочуть, ні скарг, ні жалості, але дають людям ласку, джерело сили на день майбутній. Надіюся і переконаний, що таким знаком для нас залишиться могила померлого. Ніхто з нас не засоромиться вчинками його життя. А на дорозі віри можемо припускати, що й він сам не стоїть тепер перед Богом з порожніми руками, але несе доробок свого життя зосереджений в одному слові «Любов».

ІІІ). Жаль і смуток сповняє родину та коло друзів. Церковні молитви монаха Івана Дамаскина з чину цього похорону пригадують людям дуже важливу правду: «горе, який подвиг довершує душа покійного, коли розлучається з тілом! О горе, як тоді плаче вона і немає нікого, хто помилував би її. До ангелів очі підносить — даремне молиться; до людей руки простягає — немає, хто допоміг би її». Тут, на початку вічності душі, дуже потрібна молитва і милостиня. Тому, роздумавши про коротке життя, просім у Христа всією родиною разом з присутніми великого Божого милосердя для душі переставленого.

Плачемо і ридаємо, роздумуючи про смерть нашого батька і просто доброї людини, коли бачимо «у гробі лежачу, на образ Божий утворену красу і вже без вигляду. О чудо, що це за тайна сталася з людиною, що вона з’єдналася зі смертю?». Відповідь дуже проста – наш покійний дозрів до Царства Божого, а ми присутні просимо у Господа, пом’янути його у царстві Своїм.

ІV). Прощання. Покійний  уважно слухав Божого Слова і тому перейшов від смерті до життя (пор. Ів.5:24). Нині устами священника Він сміливо може повторити молитву праведного Симеона: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого [Романа] за твоїм словом у мирі» (Лк.2:29). Нехай земля буде йому пухом, а пам’ять вічною. Господи, прости йому всі гріхи свідомі і не свідомі та пом’яни душу покійного у царстві Твоїм. У цей день, прощається покійний (Карточка подана від родини з іменами). Нам буде його не вистачати. Другої такої людини більше не буде. Просімо Бога, щоб Він поглянув на життя покійного, його добрі справи і милосердно та з любов’ю прийняв батька в свої вічні оселі.

В дусі віри не говоримо: «Прощай», але кажемо: «Чекай на нас». Колись і ми підемо дорогою, якою ти вже пройшов і нехай там зустрінемося перемінюючи смуток на радість, розпач на щастя і надію у дійсність вічного життя.

Нехай Мати Божа Неустанної Помочі, прославлена у Коломийській іконі «Це Мати твоя», супроводить нашого покійного перед престіл Божої справедливості.

Господи, будь милосердним над покійним Романом. Амінь.

 

Благословення Господнє на вас!

 

+Василь Івасюк

Правлячий Архиєрей

Коломийської єпархії

 

10 листопада 2019 року Божого

м. Городенка


Послання і проповіді