«Хто він – отой Цар слави? –

Господь могутній і потужний»

(Пс.24:8).

Вступ. Слова «цар», «президент» чи «королева» викликають в людській уяві порівняння з могутністю, владою і багатством. Ці титули говорять про силу Кесарової влади, а Христос Цар – взірець влади Божої.

І). Святе Письмо – це свідчення про царську гідність Христа. Слово «Христос» у перекладі з грецької мови означає «Месія» – помазаник, цар. Розіп’ятий «Син теслі» є настільки Царем, що царським титулом стало Його ім’я. Християни – це люди Царя.

Бог «настановив (…) царя над Сіоном» (Пс.2:6). В іншому місці передвіщено: «Боже, твій розсуд дай цареві» (Пс.72:1), бо «За його днів квітнутиме справедливість» (Пс.72:1) та мир глибокий. «Він буде правити від моря аж до моря, (…). Перед ним схиляться його противники» (Пс.72:8-9). «Йому поклоняться всі царі, (…). Він бо спасе вбогого, що кличе, і бідного, і того, що допомоги немає. Над бідним він змилується і над нужденним, і урятує душі бідних. Він викупить їхні душі від гніту й насилля» (Пс.72:11-14). Ось маємо образ найбагатшого і найпотужнішого справжнього Володаря і Царя.

Пророк Ісая каже, що царюванню Христа не буде кінця і називає Його «Сильний Бог, Отець Довічний, Князь Миру» (Іс.9:5-6). Книга Даниїла представляє Сина Чоловічого так: «І дано Йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики» (Дан.7:13-14). Захарія представляв Христа як Справедливого і Переможного Царя: «Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний, смиренний і верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці» (Зах. 9:9).

ІІ). Новий Завіт – це глибока історична правда про Христа Царя. Христос назвав себе Царем перед Пилатом, бо «Я на те народився і прийшов у світ, щоб свідчити істину» (Ів.8:37). Люди стояли під хрестом на Голгофі, дивились на Нього та насміхалися, кажучи: «Інших спасав, нехай спасе себе самого, коли він – Месія» (Лк.23:35). Воїни, подаючи Йому оцет, промовляли з насмішкою: «Коли ти цар юдейський, спаси себе самого!» (Лк.23:37). Причина смерті була написана на табличці в трьох мовах і прибита до хреста над головою Ісуса: «Це Цар Юдейський» (Лк.23:37).

Один розіп’ятий злочинець також почав насміхатися і зневажати Христа. Другий признав, що вони справедливо засуджені за вчинки свої, а Цей жодного зла не вчинив. І тоді звернувшись до Спасителя сказав: «Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство» (Лк.23:42). Тоді Христос відповів: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зі мною в раї» (Лк.23:43).

Після Воскресіння Ісус приступив до учнів і мовив: «Дана мені всяка влада на небі й на землі» (Мт.28:17-18). Судного дня Він буде судити всі народи, як Цар. Іван Богослов побачив Христа у видінні майбутнього «маючи на одежі і на бедрі своєму ім’я написане: цар царів і володар володарів» (Од.19:16). Царська влада Христа буде тривати до Його повної перемоги над силами неприятеля: «Потім кінець – коли то Він передасть царство Богові й Отцеві, коли знищить усяке начальство й усяку владу і силу. Мусить бо Він царювати поки не покладе всіх ворогів Йому під ноги. Знищений буде останній ворог – смерть» (І Кор.15:25-26).

ІІІ). Влада Бога, Кесаря і встановлення свята Христа Царя. У світі зростали ворожі настрої проти духовенства, проти Католицької Церкви і проти Бога. Ця пропаганда набрала особливої сили після більшовицької революції 1917 року в Російській Імперії. Ідеологи і виконавці безбожної революції вміло маніпулювали людською свідомістю. Після здійсненого збройного замаху на Леніна у 1918 році більшовики оголосили початок «червоного терору», насамперед спрямованого проти Христової Церкви.

Відповідаючи на виклики тієї епохи, Папа Римський Пій XI дня 11 грудня 1925 року встановив свято Христа Царя. Святіший Отець привернув увагу світу до особи справжнього миротворця – Ісуса Христа на противагу злочинним силам західноєвропейського фашизму і радянського комуністичного режиму, котрі своєю владою раділи і нею пригнічували та знищували народи. Натомість Христос Цар приносить мир світові ціною власного життя. Бог віддав життя свого Сина за всіх людей через розп’яття на Голгофі, а влада Кесаря завжди буде забирати життя людей. Апостол Павло підтверджує: «і щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю його хреста» (Кол. 1:20).

Святе Письмо показує нам Христа Царя, який вже розіп’ятий керує людьми і не піддався на провокацію воїнів, які глузливо кричали: «Спаси себе самого» (Лк. 23:37). Ісус Христос руйнує фальшивий стереотип про царський сан, показуючи владу, яка базується на смиренні та любові. Нинішнім депутатам Христос подає науку, що царська впливовість і сила повинні здійснюватися через самопожертву та милосердя, а управління — через служіння. Господи, навчи нас так сприймати владу, як робив це Ти для спасіння всіх. У дусі покори та слухняності волі Небесного Отця кажемо: «Господи, нехай прийде Твоє Царство; нехай буде Твоя воля як на небі, так і на землі».

ІІІ). Священики покликані взірцево служити Христові Цареві. Отці Василіяни в день храмового празника відкривають музей присвячений монаху, священику, апостолу, єпископу Переслідуваної Церкви владиці Софрону Дмитерку. Народився він дня 01 червня 1917 року у с. Бичківці Тернопільської області у сім’ї священика. Йому було 8 років, коли Святіший Отець встановив свято Христа Царя. Молодий юнак навчався у Тернопільській гімназії чотири роки, аж доки польський уряд не закрив її. Відновив своє навчання в м. Станіславові. Степан Дмитерко серйозно зацікавився монашим життям і 1932 року його було зараховано до новіціату отців-василіян у Крехові, який тривав шість місяців. Під час облечин отримав монаше ім’я Софрон. Священичі свячення він отримав 14 травня 1942 року із рук Преосвященного владики Миколая Дудаша, єпарха Гайдудорозької єпархії Угорської Греко-Католицької Церкви та Апостольського адміністратора Мішкольца. В той же час проходив подвиг наш небесний покровитель і блаженний священик Омелян Ковч, який через два роки закінчив у печі крематорію концтабору Майданек. Він там відчував себе єдиним священником поруч із тисячами в’язнів приреченими на смерть. І в той же самий час в умовах німецької окупації України розпочинав свою хресну дорогу молодий ієромонах Софрон.

У 1940 році монах Софрон Дмитерко вже працював на каторжних роботах у шахті Моравська Острава. Повернутись додому він зміг після поразки нацистів у Сталінградській битві. В Україні на священика чекали нові випробування. Він був направлений до Бучача префектом чоловічої гімназії при василіянському монастирі. Після відновлення радянської влади у 1944 році розпочалася хвиля репресій проти монаших спільнот. Рівночасно наш багатодітний отець Омелян Ковч залишався відданим і вірним душпастирем у фашистському концтаборі Майданек та супроводив людей в останню дорогу до вічності. У березні місяці 1944 року його було спалено у концтаборі Майданек. В одному зі своїх листів він писав: «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я – єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами».

ІV). Місія священика – це бути обличчям Христа Царя. Радянське керівництво в Україні знищувало це «обличчя» і почало скеровувати основний удар проти чернецтва, яке категорично відмовлялося приймати православ’я. Представники чернечих спільнот здійснювали найстійкіший опір такому насильницькому «возз’єднанню». Ініціатор «возз’єднання» о. Гавриїл Костельник зі Львова в листі до Патріарха Московського Алексія від 27 липня 1945 р. писав, що з чернецтвом буде багато клопоту. Іншими словами, де парафії нашої Церкви знаходилися під впливом василіянських монастирів, там люди не бажали присягати послух Московському духовенству і категорично противилися насильству радянських спецслужб, котрі жорстоко виконували волю Комуністичної партії. Всі монастирські чини, чоловічі і жіночі, так міцно стояли за єдністю з Католицькою Церквою, що не було надії щось змінити.

Кульмінацією став Львівський псевдособор 1946 року та офіційна ліквідація УГКЦ. Однак всупереч бажанню кремлівської верхівки псевдособор не асимілював українських греко-католиків до Російської Церкви, а навпаки, започаткував період греко-католицького релігійного підпілля. Основним осередком опору православ’ю було чернецтво. Долю своєї Церкви розділив також о.Софрон Дмитерко, який на час офіційної ліквідації УГКЦ перебував у чоловічому монастирі ЧСВВ у с.Погоні Тисменицького деканату.

В той час, як і тепер, люди запитують духовенство «Що робити і де шукати порятунку, миру та справедливості?». Настоятель кількох монастирів у Галичині і довголітній протоігумен Галицької провінції Найсвятішого Спасителя оо. Василіян 80-річний о. Віталій Градюк перед ліквідацією УГКЦ об’їздив більшість монастирів, в яких закликав монахів не зраджувати свою батьківську віру. Він казав: «Ідіть на цивільну роботу, одяг приймайте цивільний, робіть хитро, мудро, щоби тільки не підписати схизми», тобто угоду з дияволом. Опісля КДБ закрило монастир у Погоні і монахи переселилися у монастир на Майзлях у м.Станіславі. Приміщення і монастирські землі було передано військовій частині НКДБ. Незважаючи на закриття святинь, релігія залишалася панівною у свідомості більшості жителів Галичини.

Священики і далі проводили в підпіллі таємну душпастирську діяльність. Одним з активних діячів релігійного підпілля Станіславівської єпархії був о.Софрон Дмитерко. Він в умовах атеїстичної ідеології, щоб не привертати до себе зайвої уваги і мати змогу прогодувати себе влаштувався на офіційну державну роботу. Закінчивши бухгалтерські курси, він працював спочатку касиром, а згодом бухгалтером лісоторгового складу в м. Коломиї.

V). «Хто він – отой Цар слави? – Господь могутній і потужний» (Пс.24:8). Дня 30 листопада 1968 року владика Іван Слезюк уділив єпископські свячення о.Софронові Дмитерку, котрий став послідовником Царя слави. Владика Софрон проживав у м.Коломиї зі своєю матір’ю в дуже скромній хаті, маючи псевдонім «Стрийко». Першочерговим завданням греко-католицького єпископату було забезпечення безперервності душпастирського служіння Церкви. Назріла потреба готувати священиків із молоді, яка виросла в умовах тоталітарної атеїстичної ідеології. Для розв’язання цих питань було створено таємні підпільні духовні семінарії, в яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів. Наприкінці 1973 року владику Софрона заарештували, маючи відомості про священичу діяльність.

Будучи Станіславівським єпископом, владика Софрон неодноразово уділяв Таїнство Священства молодим семінаристам. В суворій таємниці отримали дияконські свячення о.Іван Качанюк та о.Михайло Багрій. На території іншої області 22 грудня 1984 року, на свято Непорочного Зачаття Божої Матері у смт. Брюховичах, священичі свячення з рук владики Софрона Дмитерка отримали о.Іван Репела та о.Йосиф Холод, ЧСВВ. Нововисвячені священики склали присягу, що нікому, ніколи, за жодних обставин не скажуть, хто їх висвятив, коли і де. Із напутнім словом до молодих душпастирів звернувся владика Софрон, який закликав: «Ідіть, хлопці, моліться, працюйте, але так, щоб за ґрати не потрапити». Владика Софрон Дмитерко відійшов до вічності дня 05 листопада 2008 року в м. Івано-Франківську.

Висновки. Христос є Цар, котрий своє життя віддає на хресті, даруючи нам мир. Ті, що прагнуть отримати мир за допомогою влади, пануючи над іншими заради власного збагачення, то для них Христос Цар є чужим. Вони рано чи пізно починають переслідувати інших, а навіть їх нищити. У них є правило: «Немає людини – немає проблеми».

Хоча люди і називають себе християнами, але так мало з-поміж них готові допомагати іншим, щоб своєю працею змінити цей світ. І тут хочеться скласти щиру подяку Сестрам Служебницям за опіку над владикою Софроном на емеритурі-пенсії.

Будьте терплячими, іноді треба пройти через найгірше, щоб здобути найкраще. І тому пропоную кожному пошукати відповідь на оце запитання: «А яке царство будуєш ти у своїй душі? Бога чи Кесаря?».

Нехай Пресвята Богородиця, Мати Божа Неустанної Помочі, допоможе нововисвяченим дияконам іти сміливо дорогою владики мученика Софрона Дмитерка.

Покровитель священиків Омелян Ковч буде вам помічником у терпіннях на дорозі спасіння.

Благословення Господнє на вас!

† Василь Івасюк

Правлячий Архиєрей

Коломийської єпархії

25 жовтня 2020 року Божого

м. Івано-Франківськ